— Що ж, Федоре Васильовичу, — сказав полковник Іванов. По тому, як ви настроєні, бачу, що прийшли ви з конкретною пропозицією.
— Так, — посміхнувся Федір Васильович.
І тут він запропонував найпростіший хід, як підібрати ключ до Бутькових дверей. В шахах це було б «є-два—є-чотири». Він збирався викликати дружину покійного Байрака Клавдію Агафонівну й спитати, хто приїздив до її чоловіка в останній час і чи не виїздив він сам кудись.
Я згадав цю Клавдію Агафонівну — повільну, боязку, як равлик, креслярку з «Котлонагляду», уявив, як вона вже при першому дотику втягує ріжки й ховається в свою мушлю, так, що її звідти вже живою не витягнеш, і зауважив:
— Вона нічого не скаже.
— А що ви пропонуєте? — гостро зиркнув на мене полковник Іванов.
— Я з нею знайомий. Краще давайте я піду до неї додому і спробую одержати від неї відповідь на ці запитання так, ніби між іншим…
— Спробуєте чи одержите?
— Одержу.
— В такому разі, ми з Федором Васильовичем не будемо більше вас затримувати.
Я перестрів Клавдію Агафонівну біля роботи і провів її додому. А вже за годину повернувся й доповів Федорові Васильовичу:
— Він у Фастові. Має прізвище Засенко…
— Молодець! — зрадів Федір Васильович. — Як це вам удалося?
Я знизав плечима — мовляв, нічого особливого — й переповів розмову з Клавдією Агафонівною.
Я спитав у неї, куди виїздив її чоловік за останні два роки. Вона відповіла, що Байрак сам нікуди не відлучався, а виїздили вони удвох улітку: одного разу до Одеси в санаторій, а вдруге — в будинок відпочинку на Ризьке узбережжя.
— А в суботу чи в неділю?
— Восени по гриби іноді їздили. Недалеко, до Козина. Ну, ще влітку бували на пляжі.
— А може, ще куди?
— Та ні. Хіба що зрідка без мене їздив він у Фастів до свого фронтового друга.
— Прізвища того друга ви не пам’ятаєте?
— Чому не пам’ятаю? Засенко.
— Ви його бачили? Приїздив він до вас?
— Та ні, не приїздив. Чоловік казав, що Засенко зовсім каліка, без обох ніг. А Петро Якович не забував нещасного того чоловіка, провідував його, гостинці йому возив. — Пом’ялася і додала: — Може, й випивали вони трохи.
Федір Васильович почервонів. Дивна якась у нього здатність — червоніти, як дівчина. Не дивлячись на мене, він сказав:
— Кажуть, переможців не судять. Та ми з вами ще не переможці. Та коли б і стали переможцями… Судять і переможців! — Він раптом, подивився на мене вимогливо й пильно. — Як тільки ми починаємо брехати підозрюваному, злочинцеві або свідку, ми відразу ж стаємо з ними на одну дошку. Саме з цього починається шлях до залякувань, до брутальності та інших порушень прийнятих у нас правил і законів. Ви, Романе Олексійовичу, для того, щоб одержати від цієї жінки потрібні відомості, часом не вдавалися до брехні чи шантажу?
Тепер настала моя черга червоніти.
— Ну що ви, Федоре Васильовичу!.. Я тільки сказав, що від цього залежить, чи не буде заплямоване чесне ім’я її чоловіка… То хіба ж це неправда?
— Але й не зовсім правда, — гостро поглянув на мене Федір Васильович. — Сподіваюсь, ви затямите надалі, що такі речі просто неприпустимі в нашій практиці… Тепер до діла: ви впевнені, що Клавдія Байрак сказала правду? І до чого тут Засенко, та ще й без обох ніг?..
Клавдія Агафонівна не брехала. Вона не знала, хто насправді цей Засенко, просто переповіла мені те, що казав їй чоловік. Наші оперативні працівники встановили, що П.Я.Байрак їздив не у Фастів, а в Іванівку, село неподалік од Фастова, і не до Засенка, а до Бутька…
В ті часи, коли я ще не розумів різниці між працівниками міського управління міліції та автоінспекції і називав їх усіх міліціонерами, вважаючи, що основна їхня функція — стягувати з мене штраф за недозволений обгін або перевищення швидкості, я не помічав, озброєні охоронці правопорядку чи ні. А коли бачив, що на ремені в них висить кобура з пістолетом, то вважав це такою ж невід’ємною частиною форми, як кашкет чи погони. Я гадав, що й вони не помічають своєї зброї, як ми не відчуваємо краватку чи шарфик у себе на шиї. Аж згодом, коли разом із формою сам одержав зброю, зрозумів, що до неї не можна звикнути. Не знаю, як інші, а я постійно пам’ятаю, що вона зі мною.