— Та це ж неназовсім.
— Мені й тимчасово без ребер не подобається.
— Тоді терпи…
Біля Анциперового ліжка стояло ліжко Мартина Вайла. Сам він себе називав Мартін. Він був латиш, але Семен твердив, що Мартин Вайл — українець і справжнє прізвище його — Вайло. Той не дуже й заперечував, бо народився таки на Україні. Під час імперіалістичної війни, коли кайзерівські війська перейшли в наступ, багато хто евакуювався з Риги. Вайлів тато працював на електромеханічному заводі, тож разом з заводом, з дружиною і маленькою донькою опинився в Харкові. Ризький завод став Харківським електромеханічним заводом. Десь років через десять, як обжилися Вайли на новому місці, знайшовся у них хлопчик Мартин…
Для Мартина Вайла рідними були три мови — латиська, українська й російська. Він ходив до української школи. Закінчивши сьомий клас, уже перед самісінькою війною, заявив, що вчитись далі він не збирається ні в школі, ні в технікумі, а піде працювати на завод. Старий Вайл знав, а ким має справу. Він бачив у синові самого себе, впізнавав свій характер. І Мартин надів чорного картуза з молоточками, або, іншими словами, став «фезеушником». А потім почалася війна, евакуація, Мартин разом з батьком, матір’ю та сестрою опинився на лівому березі Волги в робітничому селищі. Неофіційно, з давніх-давен усі називали його Патронним. Так і говорили: він живе на Патронному, він працює на Патронному. Власне, хто на Патронному жив, той на Патронному й працював. У війну, правда, з’явилося чимало таких, що тільки працювали на Патронному, а жили в Ульяновську чи Чердоклах. Ці їздили на роботу робочими поїздами у скрипучих старих вагонах. На правому гористому березі в садах височів Ульяновськ.
— Це ж звідти Ленін родом, — сказав Щербина. — А ти в хаті у Леніна випадково не був?
— Був.
— Ну-у-у? — недовірливо протяг Щербина і навіть сів на ліжку.
— Був, — ще раз підтвердив Мартин і розповів, як однієї зимової неділі в грудні сорок першого року всім цехом поїхали вони в будинок-музей Леніна.
Цех тоді складався з червононосих хлопчаків і дівчиськ на чолі із старим майстром Стуловим. Майстер ще до війни вийшов на пенсію, а як війна почалась, як усі молоді чоловіки й хлопці пішли на фронт, знову повернувся в цех. Мартина Вайла майстер поважав у цеху найбільше. Не раз казав, що у Мартина пальці до рук приварені саме тими кінцями, що треба, і буде з нього добрий майстер, якщо не розбеститься та не розсобачиться. Працював хлопець і справді добре. Він належав до тих людей, про яких кажуть: як мусить, то й камінь перекусить. Траплялося Мартинові по цілій добі з цеху не виходити і тижнями сонця не бачити: йшов він кривими вуличками Патронного на завод ще задовго до світанку, коли темно було, і повертався також у темряві, коли сонце давно згасло…
Того яскравого грудневого дня душі у всіх звеселіли: німці під Москвою розбиті, відступають, вірилось, що вже недалечко кінець війни. В сім’ї у Вайлів говорили про повернення навесні у Харків, який, безперечно, до того часу визволять. Але мрії Мартина сягали ще далі. Він хотів після війни поїхати в Ригу, в місто, про яке так багато розповідали батьки…
Відгули перші зимові заметілі, цупко взяли морози. Волга, скута кригою, засипана снігом, тепер зовсім не була схожа на ріку. Вона розкинулася безкраїм білим полем, і дивно ставало, чому залізничні рейки вибігають на височенний міст, а не сунуть собі далі цим полем. Височів засніжений правий берег, сонце, вкутане білою морозною парою, низько пливло над містом. Далеко-далеко, в засніжених степах на лівому березі, стирчала чердоклинська церква. Скрипучий поїзд проторохтів через міст, синювато блимнув на сонці багнет вартового — і вони вже в Ульяновську, на правому березі Волги. Стрімко вгору пішли дерев’яні заледенілі сходи, фуркнули червоногруді снігурі і зникли в набурмосених під снігом садах. І хлопчаки у чорних шинелях, у ватниках раптом забули, що вони токарі й слюсарі, просто відчули себе звичайними школярами, випущеними на перерву. Вони, гуркочучи обшморганими черевиками по заледенілих приступках, ковзаючись, штовхаючись і галасуючи, побігли вгору, залишивши далеко позаду свого майстра Стулова. Старого душив кашель, валянки його пудові, обшиті шкірою, човгали, тягли донизу, важким лантухом навалилися на похилі плечі Стулова нелегко прожиті роки. Він плентався позаду, кашляв, бурчав, витирав сльозливі очі, змахував рукавицею капку під носом. А вони бігли все вище, дихали колючим морозним повітрям і галасом своїм гороб’ячим намагалися розколоти скляну тишу, що повисла над зимовим містом. Очі у них теж, як і в Стулова, сльозилися, після кіптяви цеху все навкруги здавалося напрочуд білим. їхні вуха звикли до брязкоту металу, до верещання різців, до гупання молотів, і тиша через де здавалася неприродною, тиснула на барабанні перетинки, тож хлопці трощили її вигуками, свистом, сміхом, кришили каблуками черевиків…