— І для цієї перевірки послали в міліцію Голобородька?
— Так.
Він послав Юнкерса. Очевидно, й справді не знав, чи залишилися там коштовності. Та якби навіть знав, однаково без Юнкерса не обійшовся б. Сам він не наважився б поткнутися в міліцію, адже навіть окуляри свої чорні тільки віючі знімав — боявся, щоб не впізнав його, хтось.
Де зберігався скарб після того, як Голобородько вилучив його з підвалу?
— Я перестрів Голобородька біля стадіону «Динамо». Ми спустилися в парк, сховалися в кущі. Юнкерс вийняв з холоші комбінезона та з кишень коштовності. Ми переклали їх у речовий мішок і однесли на Кузнечну вулицю до моєї мами.
Моя версія полетіла шкереберть: скарб зберігався зовсім не в Юнкерса, а в Бутька!
— Голобородько повернув вам усі коштовності? — спитав Федір Васильович.
— Ні. Я двічі нагадував, щоб він витрусив і те, що в кишенях. Та дещицю він все-таки залишив. Сережки із сапфірами, які потім подарував своїй коханці, два персні й кілька червінців.
— На яких умовах Голобородько погодився, — питав далі Федір Васильович, — видобувати скарб?
— Він вимагав половину.
— А ви скільки пропонували?
— Четверту частину. Сторгувалися на третині.
— Ви віддали цю третину Голобородькові?
— Віддав. Зразу ж і віддав.
— Які саме з коштовностей ви віддали?
— Голобородько зажадав тільки золоті царські червінці. Він одержав сто двадцять шість червінців та ще шість перснів до тих, які залишив собі сам.
— Куди він подів цінності?
— Не знаю. Може, віддав тій своїй коханці.
Я вийняв з шухляди і подав Бутькові аркуш паперу.
— Ось список коштовностей, складений фон Кроловим. Ознайомтесь.
Я, звичайно, не сказав, що список цей складений уже зі слів сина фон Кролова.
— З цього випливає, — зауважив Федір Васильович, — що майже весь скарб у вас, а отже, виходить, що ви вбили Голобородька і забрали ту частину, яку дали йому спочатку.
— Я казав неправду, — заквапився Бутько. — Голобородько не встиг одержати своєї частини скарбу. А хто його вбив — не знаю. І прошу занотувати, — підвищив він голос, — що скарбу цього я й справді не розтринькував, бо збирався повернути його державі. Але я не наважувався це зробити. Про це свідчить і мій заповіт…
Він не розтринькував скарбу. Як і його тато, він чекав перемін, сподівався на них у довгі роки «холодної війни», під час Берлінського конфлікту і Карібської кризи, аж поки не побачив, що той скарб так і залишиться мертвим вантажем. Ось тоді й почав його потроху реалізовувати. А цікаво було б пошукати в архіві, чи тримав і його тато при своєму скарбові таку ж записочку-заповіт?
— Звичайно, — лагідно погодився Федір Васильович, — і заповіт ваш ми долучили до справи. Та, мабуть, вам це зрозуміло, юридичної сили він не має, бо не завірений в нотаріальній конторі, — Федір Васильович приховав посмішку. — Але гарні ваші наміри, сподіваюсь, візьмуть до уваги судді.
Я знову вийняв із шухляди аркуш.
— Тридцятого грудня тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року об одинадцятій годині двадцять хвилин ранку у вестибюлі протезного госпіталю лейтенант Голобородько запропонував вам передати скарб державі і задовольнитися винагородою, яку вам дадуть. Що ви йому відповіли?
Бутько зіщулився і рвучко повернувся, ніби боявся, що за спиною у нього стоїть Юнкерс.
— Він… не зразу?.. Він ще… говорив?..
— Відповідайте на запитання.
— Я сказав… Я говорив, що треба зачекати… подумати…
— Ви боялися, що Голобородько сам зробить таку заяву і ви не тільки позбудетесь коштовностей… Адже неодмінно треба було пояснити, звідки ви знаєте про скарб, стало б відомо, що ви робили під час окупації.
— Я нічого поганого не робив! — істерично закричав Бутько. — Я не розстрілював! Я не був у зондеркоманді! Я був тільки оцінювачем коштовностей і золота…
— А хіба не ви розшукували в місті людей, які мали справу з коштовностями? — різко спитав я. — Хіба не ви виказували їх своїм хазяям-фашистам? А куди потім поділися люди, в яких, за вашою підказкою, відбирали цінності?
Бутько довго мовчав.
— Не знаю… Думаю, що німці їх знищували, — нарешті сказав тихо.
— Як вам вдалося заманути в свою палату Голобородька? — не даючи Бутькові отямитись, спитав я, одсунув шухляду, вийняв з неї ще один аркуш паперу.
Бутько подивився на цей папір скоса, з острахом.
— Сказав Голобородькові, що у мене в палаті є півлітра спирту, що я його сховав у тумбочці Щербини…