Я віддав Щербині торта, і мамині оселедці, і Федині апельсини, а потім і косу розгорнув.
— Повернули-таки, — із задоволенням сказав Щербина і підкликав сина: — Ось вона, золінгенівська коса…
Сашко Щербина був дуже схожий на свого батька: худорлявий, маслакуватий, вайлуватий, та була це вайлуватість хлопця, який на рингу не пропустить жодного удару. Я добре розуміюсь на цьому. І м’язи у нього боксерські — довгі й вузькі.
— Читай, що тут написано, — запропонував Щербина синові.
— «Золінген ростфрай», — прочитав той.
— А що таке ростфрай?
— Не знаю.
— Рост — це іржа, а фрай — це вільний, — проголосив Щербина. — Тобто, що коса ця з нержавіючої сталі. І, бачте, не збрехали німці — не заіржавіла за стільки років, — повернувся він до нас. — Воно, правда, якби залишилася ця коса в мене, то й так не заіржавіла б — у ділі була б…
— А де ваша мильниця «з диму»? — поцікавився я.
— Мильниця? — здивувався Щербина. — А що, і вона там для слідства знадобилась?
— Та ні, це я так…
— Десь валяється. Стільки мотлоху розводиться довкола людини!.. Докіє, де тая мильниця стара?
— Це котора?
— Та стара, рожева.
— Там, біля сажу, де я руки мию. Принести?
— Зачекай, я сам. — Щербина вийшов з хати.
Осяяне усмішкою обличчя Докії Михайлівни змінилося.
— Ой, як же добре, що ви приїхали, — захапалася вона. — Бо я вже й сина викликала… Не спить наш старий уночі. Це він тільки каже, що старшина наснився, а коли ж він насниться, як не спить майже. Уже й на лівій нозі пальців не чує, і в грудях у нього щось хлюпає. Я вже й плакала, і лаялась, а до лікарів він не хоче, хоч вогню прикладай, може, ви щось зарадите?..
— Зарадимо, Докіє Михайлівно, — пообіцяв Ігор Максимович. — Сьогодні ж у Київ його заберемо. До найкращих професорів…
Рипнули двері, обличчя Докії Михайлівни осяяла усмішка.
— Ось вона, — подав мені Щербина свою мильницю. — Казали, ніби з диму зроблена гутаперча тая. Та тепер цим нікого не здивуєш. Он на Докії кофта теж, кажуть, із диму. Та чого тільки тепер з того диму не роблять?..
— Іване Павловичу, — раптом перебив його Ігор Максимович. — Подаруй ти нам цю мильницю.
Щербина здивовано покліпав очима.
— Та бери… А може, краще я тобі нову дам?
— Ні, мені хочеться саме цю, на згадку… Бо хоч і з диму вона, а пройшла-таки всю війну і пів-Європи.
— Тримай.
Я подивився на мильницю із заздрістю. Ігор Максимович перехопив мій погляд і мовчки вклав її мені в руку.
Розділ двадцять перший
Я перебирав у пам’яті: ніби нічого я не порушив, ніяких дурниць не наробив. А тим часом, коли мене викликали до полковника Іванова, я внутрішньо напружився. Невже ніколи не покине мене цей шкільний страх перед вчителями?
У полковника Іванова в кабінеті я побачив чоловіка із засмаглим обличчям, сивим волоссям і смоляними бровами.
— Лейтенант Пузо, — відрекомендував мене полковник і назвав чоловіка, що встав мені назустріч: — Валерій Костянтинович. Сідайте, прошу.
Ми сіли.
— Якою іноземною мовою ви володієте? — спитав Валерій Костянтинович, і у мене біля серця щось тьохнуло.
— Англійською.
— Говорите вільно?
Він перейшов на англійську. З усього, що він говорив, я впіймав лише один вислів: «ай ем фул ов». Фул — дурень. Та, може, це означало «у повному захваті», але стосовно чого цей вислів був вжитий, я так і не зрозумів.
— Англійською я не тільки не говорю, — відповів я похмуро, — але й не розумію, коли інші нею говорять.
Валерій Костянтинович щиро здивувався:
— То чому ж ви твердите, що володієте англійською мовою?
— Бо так у мене в анкеті… Я вчив цю мову в школі, потім в автодорожньому інституті, а потім ще на юридичному. І справді вмію читати і навіть розумію те, що прочитав, особливо коли англійська книжка лежить від мене праворуч, а ліворуч — грубий словник.
— Розмовляти ви швидко навчитесь, — вирішив Валерій Костянтинович. — Підете працювати до нас? Прокуратура передає нам справу Бутька — необхідно розслідувати його злочини на тимчасово окупованій фашистами території. Вам, як мовиться, і карти в руки. Ви ж знаєте цю справу до деталей…
Я подивився на полковника Іванова. Вперше за весь час я побачив на його обличчі задоволений вираз і, я б сказав, навіть гордість за пташеня, що скоро вирушить у свій самостійний політ.
— Подумаю, — сказав я.