— Ти про Ленінову хату краще розкажи, — перебив Щербина.
Мартин не вмів розповідати як слід. Він то забігав наперед, то повертався назад. Точнісінько так, як на тій дорозі, що вела від ульяновського вокзалу до будинку-музею Леніна. Щербина чекав статечної, докладної розповіді,-а в Мартина не виходило. Він то починав розповідати про паперові фігурки, вирізані Митею і Олею Ульяновими, то згадував шахи на столику, то раптом починав описувати скриньку, обліплену зсередини кольоровими картинками, вирізаними з журналів. Щербину така розповідь дратувала, хоч він бачив, що Мартин Ваші не вигадус, він таки був у Леніна «в хаті».
Семена Анципера цікавило, як Мартин у сорок другому році опинився на фронті. Це якраз Мартинові пояснити було не важко. Чимало військових ешелонів йшло через Патронний на захід. І заховатися десь серед тюків пресованого сіна на платформі чи навіть прошмигнути у вагон — не така вже й складна штука для спритного хлопчиська. Він справді заховався у сіні. На станції Інза його знайшли, мали намір відправити додому, але Мартин утік і сховався, та так і поїхав далі, поки не опинився на фронті. Отже, «як» — пояснити не складно. Складніше — «чому».
Щербина, наприклад, ніколи не ухилився б від мобілізації, ніколи не став би дезертиром. І добровольцем теж. Для чого встромляти голову в полум’я, коли тебе ніхто не просить цього робити? Попросять чи накажуть — то інша справа. Тут викручуватись не годиться. Проте лізти поперед батька в пекло… Ні, Щербина цього не розумів, як не намагався Мартин пояснити.
Робив хлопець патрони — і добре робив. Виготовляти патрони складніше, ніж вистрілювати їх. Мартин Вайл знав, що обов’язок його — виготовляти патрони. Але сталося так, що одна газетна стаття перевернула все його життя. Якось під час обідньої перерви він прочитав у газеті про дванадцятирічну партизанську розвідницю Ніну. Прочитав — і йому стало соромно за самого себе. Він вирішив, що патрони можуть робити й інші, а от вистрілювати їх по фашистах мусить саме вій, Мартин Вайл. Не можна ж, справді, йому, майже шістнадцятирічному лобуряці, відсиджуватись вдома у той час, коли воює дванадцятирічне дівча. Та ще й де воює! В тилу у німців! Подумати тільки, йому скоро піде сімнадцятий (про те, що, перга ніж піде сімнадцятий, треба дочекатись, щоб сповнилось шістнадцять, Мартин просто забув), а він відсиджується коло мами…
І Вайл утік на фронт. Був він упертий, витривалий, а з таких виходять найкращі солдати. Ніхто у взводі й не допитувався, скільки Мартинові років. Кістлявий, високий, трохи сутулуватий, хлопець нічим не вирізнявся з-поміж інших новобранців…
Мартинові Вайлу відтяло праву ногу вище коліна. Біля якогось австрійського містечка, назву якого Мартин не знав, та так і не довідався, піднімалася рота в атаку. І Вайл піднявся, звично пересунувши автомат ззаду наперед. Але дати чергу з автомата вже не встиг: майже поруч вибухнув снаряд. І от дивно — осколок зовсім маленький, ну, завбільшки з недопалок самокрутки, зробив те, чого б і сокира не зробила: ударив трохи вище коліна — і Мартинова нога неприродно зігнулась наперед, підломилася та так і залишилася висіти на клаптику шкіри Мартин не одразу й зрозумів, що сталося. Біль не був гострий чи пекучий — так, ніби вдарило грудкою сухої землі чи камінцем. Не в одному госпіталі лежав Мартин, поки не опинився в цьому, протезному, де він знайшов собі найближчу (після батька й матері) людину, де зустрів першого в житті близького друга — Славка Іванченка.
Славко — за документами Ярослав — був селянським хлопцем дев’ятнадцяти років. Голову Іванченко мав круглу, неначе кавун, і з двома маківками. Мама говорили йому в дитинстві, що він народився щасливим — в сорочці і з двома маківками. Мама казали правду. Крім двох маківок і сорочки, Ярослав мав ще й щасливу вдачу. Своє каліцтво — він втратив ліву ногу — Славко сприйняв філософськи: голова є, а це найважливіше. І руки є. Можна, наприклад, стати шевцем. Он його дядько Гарасим прийшов з громадянської війни без ноги. То й що? Став шевцем, та таким, що навіть із сусідніх сіл до нього шити чоботи носили.
В дитинстві Славко боявся дядька Гарасима. Коли, поскрипуючи дерев’яною ногою, дядько приходив до них, хлопець забирався до мами на руки. Та згодом звик до славного свого дядька, носив йому вечерю на різдво, бігав у кооперацію по цигарки (гарний швець міг дозволити собі таку розкіш, як цигарки, бо заробляв добре) і навіть допомагав сукати дратву. Пальці в малого Славка, як і у Мартина Вайла, стояли правильно, до роботи був беручкий. Руки мав дужі, міцні, короткопалі. Коли стискав їх у кулаки, ті ставали округлими, як таракуцьки. І очі в нього круглі, сині, завжди широко розплющені, ніби трохи здивовані, й допитливі. Ці очі запитували у навколишнього світу: «Ану, світе білий, що ти покажеш мені цікавенького?» І рот у Славка круглий, завжди трохи розтулений. Цікавість і допитливість, хоч як він не намагався їх приховати, вилазили назовні, світилися в очах, визирали з напіврозтуленого рота. Хлопець більше любив слухати, ніж оповідати. Чи то був він зроду такий, чи запам’яталися йому слова дядька Гарасима: «Язик людині даний не для того, для чого хвіст теляті. Язик в роті мусить обертатися, як ключ у замку, — коли в тому потреба є. Якби люди й риби не роззявляли рота, коли не треба, то багато лиха обминули б». Славко небалакучий, але в розмові вживає силу-силенну різних примовок і приказок. Якось хлопці запитали, звідкіля це в нього.