— Якби ми зараз розбились, то загинуло б нас троє…
Я скочив на рівні ноги:
— Людочко! Невже правда?!
Вона сховала обличчя у мене на грудях і заплакала.
Далі ми вже їхали повільно й статечно. Цікаво, хто у нас народиться? От якби син!
Української хати під стріхою, з призьбою, з-підсліпуватими віконцями, з обмащеним глиною бовдуром, з глиняною долівкою, знайомої нам з хрестоматійних малюнків, тепер, мабуть, ніде вже й не побачиш. Ніхто не будує її «на дві половини», ніхто крокви не мостить так, щоб можна було пошити дах соломою. Хатами називають тепер гарні будиночки з цегли, а коли й валькові, то все одно обкладені цеглою знадвору і неодмінно з дерев’яною підлогою, а не глиняною долівкою, з великими вікнами, з верандою чи з просторим ганком, вкриті шифером, бляхою або черепицею. Але три елементи зосталися й нині від хрестоматійної української хати: татарське зілля (тепер уже не на глиняній долівці, а на підлозі), пахощі сушених трав і квітів та ще різні фотографії — великі й малі, зібрані в одну спільну рамку на стіні…
Хата Івана Щербини не була винятком: висока телевізійна антена, засклена веранда, пофарбовані синьою фарбою віконниці…
— Щербина? — перепитала у мене зустрічна бабуся. — Ондечки, з синіми віконницями.
Іван Павлович Щербина ніби й не здивувався, коли побачив свою косу.
— Мені казали, що згодом її повернуть, — мовив він спроквола.
— І справді повернуть, — підтвердив я, — тільки ще не сьогодні.
— Он як. Та воно й справді — куди тепер поспішати.
Він поклацав по косі твердим, немов залізним, нігтем, прислухався до того, як вона озвалася дзвінко, і сказав трохи здивовано:
— Через оцю косу, можна сказати, у мене пуття в житті помінялося.
— Чому?
— Та забрала ж її міліція. А там у нас, у госпіталі, курси були бухгалтерські. Повернувся я в село — хати нема, сім’ї нема, коси нема. Та й косити не було чого. Хіба що лободу. І став я бухгалтером. Хату збудував, а потім ще двічі перебудовував — не гірше, як у людей. Жінку маю, дітей маю, син інженером у Чернігові, то він до мене онука возить на власному «Москвичі».
— Ви й досі працюєте?
— Та ні. Оце з минулого року на пенсії. Сад доглядаю.
Йому вже було десь під вісімдесят, але вигляд мав здоровий, ходив без костура, тільки злегка накульгував. Дружина Докія Михайлівна — набагато молодша від нього, вродлива круглолиця жінка, але — їй же богу! — дивилася на свого чоловіка якось поблажливо й закохано.
На столі непомітно, ніби сама собою, з’явилась біла скатертина, а вже на тій скатертині і вареного, і печеного, хоч весь куток скликай. Стіл ніби промовляв про характер Докії Михайлівни: нові японські тарілки, кришталеві чарки, невеликі пузаті соусники й маслянки із смаженими на олії лисичками, тушкованими у сметані рижиками, маринованими опеньками і ще тими солоними білими грибами, без яких на Чернігівщині й стіл не стіл. Але була тут одна річ, що відповідала якраз характерові Щербини: на великій макітрі, де умлівали вареники, блищали дротяні стібки, ніби бік луснув, а його зшили.
Колись, мені розповідав тато, ходили по селах такі собі «холодні реставратори», які за допомогою дроту продовжували життя побитим череп’яним горшкам і полумискам, хитромудрими дротяними мережками скріплюючи докупи черепки й уламки. Здавалося, вмерла ця професія. Аж ось — хтось таки відремонтував макітру.
— Оце від того часу, як Героя дали, — скоромовкою говорила Докія Михайлівна, — до нас усе кореспонденти й кореспонденти приїздять, а з міліції так і не приїздили, а він ще раніше казав, що з міліції неодмінно приїдуть, бо косу мають повернути, а це ваша дружина, а така ж вола молоденька і вже лікарка, то сідайте ж до столу, а звідки ж ваші батьки, ой боже ж ти мій, то це ж сусіди, та це ж я тільки в середу була в Заліссі, та коли б знаття…
— Героя? — вихопив я з цього струмочка. — Соціалістичної Праці?
Щербина мовчав.
— Радянського Союзу, посмертно, — сипала словами Докія Михайлівна, — а він таки живий і ще поживе, а це діти його знайшли, школярі оці, що нишпорять по всіх цвинтарях, героїв війни розшукують, і, спасибі, знайшли, і Зірку дали, і орден, і кореспонденти оце все приїздять, а головному кореспондентові вареники наші так припали, що він і вдруге приїздив, тож сідайте, оце такі самі вареники…
— За що ж це вам Героя? — вперто питав я у старого Щербини.
— Та, — сказав він неохоче, — це ще на початку війни. Я й не знав, бо нічого такого й не зробив. Хіба що пляшку з гасом, чи що воно там у ній було, у танк кинув. А танкісти ті німецькі почали по окопові, де я сидів, крутитися, аж поки не згоріли разом з танком.