— Розпочав її з усією властивою мені енергією, — бадьоро відповів я. — А що, розкрились якісь нові обставини?
— Які обставини? — здивувався полковник, пронизуючи мене своїми очима-лазерами. — Це я від вас чекаю нових обставин!
Я переклав косу й теку у горішню шухляду і безпорадно спитав у Федора Васильовича, що мені далі з цим робити.
Федір Васильович зазирнув у мою шухляду, обережно, щоб не врізатись, поводив пальцем по лезу коси, недбало погортав пожовклі сторінки у теці, потім подивився на мене з веселим здивуванням і порадив пошукати когось із людей, що згадувались у справі.
— Адже хтось із них, напевно, ще живий, — сказав він із сумнівом і заходився складати з аркуша паперу невеличку коробочку.
Між іншим, я помітив, що у деяких співробітників управління на столах біля попільниць стоять такі самі рівненькі паперові коробочки. Попіл з сигарет тут чомусь струшують не в попільнички, а в оці коробочки. І от я вперше побачив, як їх виготовляють.
— Для чого ці коробочки? — не втримався я.
— О, — зрадів Федір Васильович. — То ви ще не знаєте цієї казочки?
— Ні.
Він узяв новий аркуш і, спритно складаючи його по діагоналі, а потім знову навкіс, почав розповідати:
— За старих часів, за царя Митрохи, коли людей було трохи, за царя Панька, як земля була тонка, за того царя, як не було й сухаря, як сніг горів, соломою гасили, а свині з походу йшли, був собі солдат Іван. І уклав він додому листа…
Аркуш, що його тримав Федір Васильович, тепер вже скидався на звичайний конверт.
— Передає солдат в листі уклін родичам, а було їх мало не все село. І ще пише він, що відпускають його додому на побивку. А бити його, солдата Івана, тепер нікому не вільно, бо він Георгіївський кавалер…
Аркуш перетворився на Георгіївський хрест.
— Пише солдат далі, що в дорогу дали йому нові чоботи…
Георгіївський хрест перетворився на чоботи.
— А ось і гімнастерка, і шаровари.
Спочатку було складено з паперу гімнастерку, два спритних рухи — і вже з тої гімнастерки вийшло щось подібне до штанів.
— Одягнув солдат новенький однострій, на грудях хрест об медаль срібно подзеленькує, на ногах чоботи порипують, іде солдат на побивку. Аж по дорозі річка — і нема перевозу. Сів солдат у човен, — Федір Васильович потяг за паперові ріжки, — ось він, солдатський човен. Та на човні тому ані кочетів, ані весел. «Вітрило поставлю», — вирішив солдат. Ось, бачите, і вітрило на човні. Прибув-таки солдат Іван у своє село, і зібралися всі, кому він у листі привіти переказував. Зійшлося тих родичів, як на Першотравневу демонстрацію, всілися в хаті по лавках, лузають насіння і плюють лушпиння на долівку. «Некультурно ви робите, — сказав солдат. — Вам що, плювати нікуди? Плюйте в цю коробочку!»
Федір Васильович подав мені рівненьку паперову коробочку.
— Дякую, — сказав я. — Але до чого ця приповідка, і хрест цей Георгіївський, і гімнастерка, і човник, коли, врешті, маємо коробочку, щоб було куди плювати?
— А до того, що не проста це коробочка. Привчив слідчих складати їх полковник Іванов. І стоїть вона тепер на захисті нашого законодавства і навіть нашого звичайного сімейного життя.
— Тобто?! — ошелешено витріщився я на капітана.
— Інколи, особливо під час допитів чи очних ставок, відчуваєш, що ось-ось вибухнеш. Або скажеш таке, про що потім пошкодуєш. А почнеш робити таку коробочку, не пропускаючи жодного етапу, починаючи з солдатського листа, ну й заспокоїшся, і не скажеш зайвого, не підвищиш тону, не порушиш процесуального кодексу. Тим-то під час розслідувань серйозних справ на столах у слідчих можна побачити цілі колекції таких коробочок.
— Он воно що… То покажіть і мені, будь ласка, як їх складати.
— О, це ціла наука. Не відразу й дається…
— В якій саме ви справі? — спитали в мене в приймальні секретаря міськкому.
— В службовій.
— А чи не зможе вашу «службову» справу розв’язати який-небудь інший працівник міськкому? Ігор Максимович зараз дуже зайнятий.
— Ні, мені треба саме до товариша Вербицького.
— Гаразд. Зачекайте, я спитаю, — сказала літня секретарка, тихенько прочинила двері в кабінет, ввійшла й одразу ж повернулася. — Ідіть, тільки я вас дуже прошу — не довго. Не більше десяти хвилин. В Ігоря Максимовича увечері бюро.
Ігор Максимович Вербицький лежав у тій самій палаті госпіталю, в якій було вбито косою лейтенанта Голобородька.
— Товариш Пузо? — перепитав він, приховавши усмішку. — Ви часом не син Олексія Івановича?
— Син, — промимрив я.