— То що там у вас сталося?
— У нас — нічого. Я до вас в іншій справі. В госпіталі було вбито лейтенанта… І от мені доручили…
— В якому госпіталі? Коли?
— Та давненько вже. Коли ще ви там лежали.
— Он воно що, — розвеселився Ігор Максимович. — Довго ж ви ходили, поки до мене добралися. Як у тій приказці з раком…
— З яким раком?
— Тим самим, що сім літ по воду ходив, повернувся, за поріг перечепився, впав, перекинув відра та й сказав: «Отак чорт швидку роботу любить». Чим же я можу стати в пригоді?
— Може, вам запам’яталися якісь подробиці?..
— Надто давно все це було. Тридцять років. І до чого воно вам зараз?
— Ми вважаємо, — рішуче сказав я, — що кожний нерозкритий злочин неодмінно тягне за собою ще якийсь злочин. От, наприклад, вчені дослідили волосся Наполеона…
І я розповів про Наполеонове нещастя так, ніби сам був присутній при тому, коли його труїли.
— Інтересно, — зацікавився і мимоволі провів рукою по своєму густому й чорному волоссі без найменших слідів сивини Ігор Максимович. — Дивно, але я й сам колись думав про те, що нерозкритий злочин тягне за собою низку нових злочинів і нещасть. У мене були для цього певні підстави. Я охоче розповім усе, що мені відомо. Але давайте зробимо так: сьогодні я зайнятий, а от завтра після роботи приходьте, десь годині о шостій. Чи ви в цей час зайняті?
Я подумав, що Люда мені цього не подарує. В нас були квитки на концерт. У філармонію. Орган, Бах — тепер це модно… Для Люди квитки роздобув хтось із її впливових пацієнтів. Та коли службові справи можуть порятувати мене від органа й моди, не буду ж я нехтувати такою можливістю…
— Ні, я цілком вільний.
— Приходьте, чекатиму.
На другий день я прийшов рівно о шостій. Дивовижну пам’ять мав Ігор Максимович Вербицький. Він пам’ятав усе, що відбувалося в госпіталі, до найменших подробиць. Шкодував я тільки, що повівся по-дурному і не зробив ніяких записів. Мені чомусь незручно було записувати.
О восьмій годині Ігор Максимович раптом спитав у мене:
— Чи не здається вам, товаришу Пузо, що час би вже й повечеряти?
Я попросив пробачення, сказав, що так захопився розповіддю, що забув і про час.
— Ходімо, — вирішив Ігор Максимович. — Разом і повечеряємо.
Мешкав Ігор Максимович недалеко від міськкому, ми пішли пішки вечірньою гомінкою вулицею. Ігор Максимович зовсім не накульгував. Якби я не знав, що в нього немає ноги, то й не здогадався б, що він на протезі.
— Була колись у мене розмова з вашим татом, — сказав він по дорозі. — І саме про вас. Виступав якось у нас на пленумі міськкому голова Комітету фізкультури й спорту. І говорив він про те, що спорт допомагає відволікати молодь від хуліганства, від поганих звичок, бо спортсмен не курить, не вживає алкогольних напоїв, робить зарядку і таке інше. А після пленуму вечеряли ми разом із вашим татом, як оце із вами збираємось. І за вечерею висловив Олексій Іванович одну несподівану думку. Він казав, що в цілому виступ голови спорткомітету не викликає заперечень. Але справжніх успіхів у спорті, рекордів можуть добитися лише найзаповзятіші хлопці й дівчата, люди із сильними характерами, здатні працювати наполегливо й самовіддано. І чи не виходить, що, захопившись спортом, ці молоді люди енергію, яку мали б віддавати суспільно корисній праці, навчанню, цілком витрачають на спорт? І як на приклад він послався на свого меншого сина, мотоцикліста, який не дбає про підвищення своєї кваліфікації, про навчання в інституті, бо в робочий час їздить на тренування, готується до змагань. А зарплату одержує за середнім заробітком. А я казав тоді, що спорт — це добра школа, що ви все це надолужите. І дуже радий, що по помилився, що ви знайшли свою справу — таку важку, таку потрібну й таку цікаву…
Я слухав Ігоря Максимовича і не без гіркоти думав, що й досі мене сприймають не як Романа Пуза, а як сина Олексія Івановича Пуза, знатного робітника, наставника, Героя Соціалістичної Праці. І знову мріяв про час, коли про тата скажуть, що він — батько Романа Пуза, коли й на вечерю мене запрошуватимуть не як сина, а як самостійну особу…
Під час вечері Ігор Максимович знову розповідав про госпіталь. Потім уже, розпитуючи про те, чого не зрозумів, я дещо занотував для себе.
Федора Васильовича не здивувало, що секретар міськкому так добре пам’ятає ті події, ніби все це відбувалося вчора.
— Людська пам’ять, — сказав він, — для нас поки що те ж саме, чим був би для П’ятниці з «Робінзона Крузо» сучасний телевізор… Ми не розуміємо ні механізму пам’яті, ні її можливостей. Але ми вміємо нею користуватися. Люди часто самі не знають, як багато цінного й цікавого вберігає їхня пам’ять…