— Гарний хлопчик, — втрутився Ігор Вербицький. — Цього хлопчика оженити час. Йому вже татові штани малі. Пропоную рахувати за одне очко! — Ігор явно заздрив. Він крутився на підвіконні, як горобець на карнизі, ризикуючи звалитися вниз.
Тихо рипнули двері. Ніхто не звернув на це уваги, тільки Ігор загорлав так, що перехожі на вулиці позадирали голови догори:
— Очко! Двадцять одно! Моряк в окулярах!
До палати увійшов Гоша-масажист із своїм причандаллям.
Чорні окуляри зовсім не пасували до крутолобого Гошиного обличчя. Люди такого складу, як правило, доживають до дев’яноста років і помирають, так і не відчувши на носі сідельця окулярів. Але за Гошиними окулярами — чорна порожнеча. Очі в нього витекли під Севастополем, коли автоматна черга кресонула по камінні й сині іскри кам’яних скалок згасли в Гошиних очах самі й загасили в них світло навіки…
Він був серед останніх захисників Севастополя. Хлопці, як могли, забинтували йому голову, заклавши пуками брудної вати очні впадини, й повели під руки до шлюпки. Інший на місці Гоші помер би від зараження крові, від сотні інших ускладнень, а Гоша — нічого, вижив. Пізніше став масажистом, навчився цього мистецтва в госпіталях.
Гоша завжди носив смугасті моряцькі тільники, хоч моряком ніколи не був. Він належав до рядових, звичайних придворних тієї цариці, що називають її «царицею полів». Але там, під Севастополем, усім видали матроські тільники, так той тільник і прикипів до Гоші навіки.
Ходив Гоша по всьому госпіталю — з палати в палату, з поверху на поверх — без палички. У нього було якесь чуття, як у кажана. Незмінно тримав під пахвою шматок церати і дерев’яну скриньку з тальком, м’яв, масував культі рук і ніг, старався, щоб покалічені м’язи, обтягнуті кволою шкіркою, розжились бодай на якусь пружність. Без такої пружності протеза не начепиш.
— Очко! Двадцять одно! — не вгавав Ігор Вербицький.
— Оп-ци — огурци, помідори — яйци! — привітався Гоша своєю улюбленою примовкою. В голосі його вчувалося запитання: він ніяк не міг уторопати, чому галасує Ігор.
Семен Анципер велично повернув свою шпачину голову:
— Ти, Ігоре, дарма репетуєш. Гоша не моряк. Класична піхота. Так я кажу, Гошо?
— А що? — вишкірив Гоша свої рафінадні, аж синюваті зуби. — Я — цариця полів. Ну що, Анципере, з тебе почнемо? Давай свої культяпи, зараз я робитиму з них «крепка броня, и танки наши быстры».
Гоша присів на Анциперове ліжко, спритно намацав табуретку, поклав на неї скриньку з тальком, на ліжку розіслав церату і заходився коло Семенових кульш. Усе це робилося так просто, вміло, ніби кожен Гошин палець мав у собі маленьке око.
— Ой, хлопці, — згадав раптом Гоша, — найголовнішого я ж вам не сказав. Цей несамовитий, — безпомилково кивнув він у бік Ігоря Вербицького, — ще в дверях своїм криком усе мені перебив. Війна ж скінчилася!
Ігор несамовито зареготав, Славко Іванченко форкнув носом, як їжак.
— Оце новина-а-а, — протяг Семен Анципер, і було в цьому стільки ядучої іронії, що навіть на незворушному обличчі Мартина Вайла відбилась якась подоба посмішки.
— От і новина, — образився Гоша. — Японію наші перемогли. І там війна скінчилась!
Дев’ятого травня! Над фашистською Німеччиною! То була Перемога! А над Японією…
Та як же це вони забули… Адже ще вчора увечері десь за десять тисяч кілометрів від цього міста вибухали бомби, снаряди, міни, дзижчали кулі. І все це залізяччя шматувало тіла, застрявало в кістках, дірявило голови, одривало руки й ноги. Там була війна. Справжня війна, на якій і вмирають, і страждають, і залишаються каліками. Але вона вже не сприймалася як всенародне лихо. Для них, учорашніх вояків, вона була як продовження переможного наступу — і тільки.
І ось Гоша повідомив, що наступ закінчився перемогою. І раптом вони зосталися віч-на-віч з тим невідомим, що називали в розмовах між собою кострубатим словом «гражданка». «А ти на гражданці ким був?», «От вийду на гражданку…».
Ігор Вербицький, Славко Іванченко і Мариш Ваші ніякого уявлення про «гражданку» не мали, бо не були на тій «гражданці» ніким і нічим.
У них було спочатку трохи дитинства, а потім багато війни. Вони вміли натискувати на гашетку, співати в строю «Вставай, страна огромная» або кричати в бою «ура», грюкати чобітьми й прикладами, вміли не спати по кілька ночей і не їсти по кілька діб… А коли траплялася щаслива нагода, то й на снігу могли спати солодко, як на перинах, а ще (за тої ж таки щасливої нагоди, що ой як не часто траплялася!) — з’їсти за раз по півтора буханця чорного хліба. Вони вміли на тендітних іще хребтах тягти таке, від чого простяг би всі свої чотири ноги добряче вироблений селянський кінь…