Весь навколишній світ з його адміністративними, географічними, а може, й родинними поняттями зручно вміщувався для них в слова: «наш фронт», «наша армія», «наш корпус», «хазяйство полковника Набатова», «хазяйство майора Гордині», «наша рота», «наш екіпаж», «наш бліндаж», «наша землянка». І навіть після того, коли фронт для них ніби перестав існувати, бо лежали вони покалічені і пошматовані на госпітальних ліжках, навіть тоді вважали себе солдатами і «гражданка» для них була туманною абстракцією. Навіть лежачи в ліжках, вони, як солдати, йшли в наступ разом зі «своїм фронтом», «своєю армією», «хазяйством полковника Набатова» чи «хазяйством майора Гордині»…
Та ось прийшов Гоша і сказав, що наступ переможно завершений, що війна й на сході скінчилася. А це означало, що немає вже ніяких фронтів, якщо й залишилися для когось поняття «наша дивізія» чи «наша рота», то тільки не для них, бо вони вже не солдати, а просто інваліди, скалічені війною хлопці. І лежать вони в напівгоспіталі-напівлікарні, бо хоч є тут і начальник госпіталю, і замполіт Чураєв, якого всі за звичкою звуть комісаром, але дорога з цього госпіталю одна — «на гражданку». Протезний госпіталь не вміє робити чудес, він уміє робити тільки штучні руки й ноги, незграбні й важкі. І як же там буде «на гражданці» з тими чужими ногами й руками?
Вони досі майже не замислювалися над своїм майбутнім. Звично солдатське «якось-то буде» і тут ставало в пригоді, але зараз їм зробилося на душі незатишно. Всім, окрім Гоші. Гоша вже давно був «на гражданці». Він уже мав професію.
— Яке сьогодні число? — запитав Славко і ковтнув сливу, ніби в горлі йому пересохло.
— Трете вересня одна тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року, — урочисто повідомив Гоша. Він брав зараз реванш за їхню іронію.
— Рік ми знаємо, — наїжачився Вайл.
— Гей, хлопці, — раптом аж підскочив Ігор Вербицький. — Це ж перемога! Це ж остаточна перемога! Може, з такої нагоди по наркомівських сто грамів дадуть?
— Подивіться ви на цього алкоголіка, — скривився Семен Анципер.
— А чого, — підтримав Ігоря Мартин Вайл, — Ігор діло каже. Тільки ж не дадуть. Клима хіба що розколоти? — помріяв він уголос, добре розуміючи, що Клима розколоти навряд чи вдасться.
За дверима почулося гупання милиць.
— Ось він, до речі, йде, — зрадів Ігор.
— То не Клим, — сказав, не повертаючи голови, Гоша. — То Щербина.
Дивовижний, навіть як для сліпого, був слух у Гоші-масажиста. Човгало по коридорах госпіталю сотень із шість милиць і човгали-гупали, здавалося б, однаковісінько, але Гоша ніколи не помилявся.
То таки й справді виявився Щербина. Не встиг він ступити на поріг, як Ігор Вербицький заскиглив:
— А коса твоя, дядьку, вже на базарі. Клим поніс. Казав я йому, так хіба він послухає…
Щербина кинувся до своєї тумбочки, сіпнув дверцята, переконався, що коса на місці, й сказав без усякої злості:
— Ти колись у мене дошуткуєшся, Ігоре. Слово тобі даю. Терпець урветься, шкваркну тебе косою по одному місцю — і навіки калікою зроблю.
Про Щербинину косу знав увесь госпіталь. Німецька коса фірми «Золінген» була єдиним трофеєм Івана Павловича Щербини. Людей він бачив різних. Були такі, що й коси копійчаної не взяли з розгромленого лігва, але траплялися й шустряки, котрі приймачі й патефони, швейні машини та годинники вишукували чи бодай камінці для запальничок або голки. Іван Павлович Щербина привіз з собою з війни косу. Чи він її у якогось куркулюватого бауера підібрав, чи в магазині розбитому побачив — ніхто тим не цікавився. Знали тільки всі, що коса фірми «Золінген» — то все Щербинине майно і що зберігає він її у тумбочці і вважає це сховище не-дуже надійним. Ліжко Щербинине стояло в палаті біля самих дверей, ліворуч, як зайдеш, а тумбочку він примудрився загнати у самий кут, ще й бильцями ліжка приперти.
Був Щербина звичайнісіньким собі чернігівським дядьком, і, хоч пройшов він усю війну і пів-Європи, костриця з нього так остаточно й не витіпалася. Але те не обходило його. Років мав чималенько, за сорок, майже під п’ятдесят, але це не заважало хлопцям «тикати» йому. Казав Щербині «ви» й «дядьку» лише Славко Іванченко, людська дитина гарного селянського вихованця. Та Щербину й це не обходило.
Дивне якесь у Щербини обличчя, наче завжди неголене, хоч бритву має добрячу, ще з «гражданки» (тепер такої не дістанеш, навіть трофейні, хоч і золінгенівські, барахло). Голитися Щербина любить. Є у нього рожева мильниця. Він чомусь називає її «гутаперчевою», хоч вона виготовлена з якоїсь доісторичної пластмаси. Мильниця дорога Щербині: колись, ще задовго до війни, виграв її в Острі на базарі у лотерею. І дивні дива на світі творяться! От все пішло прахом: і сім’ю всю перебили, і хата згоріла, і сам Щербина тонув і горів, партизанив, у полон потрапив… Німці хотіли повісити — щось перешкодило, живцем у церкві спалити збиралися (там їх щось чоловік із тридцять сиділо) — теж не вдалося, бо нігті мав залізні, мужицькі, вигрібся Щербина, а з ним й інші вигреблись. Та всього було! Старші сини на війні загинули, менших дітлахів і жінку в селі постріляли, бо Щербина партизанив… Корову ще раніше забрали… Та все, все за вітром пішло, а ось мильниця зосталася. Хтось сказав Щербині, що пластмасу таку з диму виробляють. А проте на ж тобі — вціліла! Вціліла й пройшла з Щербиною всю війну і пів-Європи.