Ми не знаємо, хто був учителем мови в Харківському пансіоні для дівчат в ці роки, 1845–1850. Це, очевидячки, не був ні Амвросій Метлинський, ані Костомаров. Але немає сумніву, 15-літня дівчина бездоганно оволоділа будовою фрази, літературним стилем. Не слід посилатися при цьому лише на її «природну» талановитість. В тексті листа легко відрізнити те, що було здобутком талановитости, і те, що прийшло від школи, навчання й учбових вправ.
Це не розповідна манера. Тут нічого від розхристаної фаміліярної балаканини. Це витвір, що сполучує досконалість виробленої фрази з глибокою повноцінністю змісту.
Марія Вилинська (або Велинська, як пише її дівоче ім’я Куліш) походила з поміщицької родини Вилинських-Данилових. Виправляючи біографічні відомості, подані про неї в «Енциклопедичному Словнику» Брокгавза й Ефрона й передруковані в якомусь часописі, вона збоку на часописному аркушеві зазначила: «Бабка по матері — полька-литовка. Батько — уродженець західніх губерень!»
«Дід наш, Петро Гаврилович Данилів, — пише брат Марка Вовчка, Дм. Вилинський, — бувши на постою десь у Польщі, приподобався княжні Радзивил і одружився з нею». Одна з їх доньок, 14-літня дівчина, Параскевія Данилівна, вийшла заміж за капітана ґренадерського полка, Олександра Вилинського, що так само служив в Польщі й р. 1831 брав участь у поборенні т. зв. «листопадового» повстання, а потім оселився в маєткові Катерининському Орловської губернії, де й народилася р. 1834 10 грудня їх донька Марія.
Розмовна повсякденна мова і в Вилинських, і в Данилових була однаково французька. «Мати наша, — згадує Дм. Вилинський, — була досвідчена, терпелива, тямуща та розумна вихователька. Дуже добре знала музики та мов, особливо французької, без якої нам, дітям, бувало ані поткнися!» Але в цій поміщицько-офіцерській родині Вилинських-Данилових народна українська мова й пісня не була чужа. В листі з 20 вересня 1857 Марковичка, посилаючи своєму чоловікові пісню, «Маленький соловейко», додавала: «Мій дід навчився її од козака старого у поході і любив її співати. Голос привезу з собою!»
Пісня була про маленького соловейка, що не щебече, про молоденького козаченька, що не жениться; що рад би одружитися, та долі не має.
Під списком пісні позначено: «Од козака, що возив сіль у Бобруйську кріпость 1812 года».
Батько Марка Вовчка не тільки любив і співав українських пісень, але й збирав їх, записував тексти й клав їх на ноти, так що в нього зібрався цілий збірник пісень. У тому ж листі до чоловіка Марковичева писала: «А ще пришлю ноти, що мій батько написав. Попроси Маменьку розіграти. Сам побачиш і пізнаєш, яка то музика! Багато знайдеш знакомих пісень тут!»
Так було в Вилинських, так було і в Данилових. Про Миколу Петровича Данилова, «маминого дядька», Марко Вовчок писала чоловікові: «Дядько таки добре говорить по-нашому, і це мене здивувало! Я цього ніколи не знала!»
Слід думати, в Харкові зросла й виховувалася українська вдача Марка Вовчка. Певне, тут вона опанувала народну мову українську.
Її було 15 років, коли, скінчивши перебування в пансіоні, вона покинула Харків і на Великдень р. 1850 приїхала в Орел до тітки. Про цю тітку, материну сестру, Катерину Петрівну Мордовину, молодший брат Вовчків, Дм. Вилинський розповідає:
«Тітка наша, Катерина Петрівна, тримала в Орлі свій дім на одкриту й при тому широку ногу. Вона, як на той час, мала великі матеріяльні достатки. Перше, придане її було збережене; друге, її чоловік, Михайло Савич Мордовин, що вислужився з простих приказаних, служив секретарем Скарбової палати, був спритний ділець і все таке інше, й інше!»
«Поважний і недотрога!» характеризує свого дядька, Мордовина, Марко Вовчок.
Становище дівчини в домі Мордовиних було досить невиразне. Вона приходилася небогою господині, була сестрина донька, панночка! Але тітка відразу й рішуче поставила дівчину в положення не то ґувернантки, що повинна заробляти свій хліб, не то бідної родички, яку тримають з ласки.
В великому тітчиному домі окремої кімнати для неї не знайшлося. Її притулили, де трапиться.
В одній з чималих кімнат їй одвели куток, зробили перегородку, поставили ліжко й тут, за перегородкою, в кутку, вона й примістилась.