Сказано: великий пан був! Дука!..
Під цей час Маркевич не терпів, щоб його хтось турбував, одривав од справи, яка цілком поглинала його. Ніхто не смів звертатися до нього в ці години з чимсь стороннім. Замахає руками, закричить, затопає ногами, втратить душевний спокій, наллється кров’ю. І потім довго скаржитиметься, що йому зіпсували той день.
— А кожен день то дар Божий, завжди неповторний, що його, як святощі, плекати треба!.. Не зневажаймо дарів Божих! — казав Василь Іванович.
Для радісного спокою створений цей красний Божий світ! Для втіхи серця! Парадиз!..
Він священодіяв у ці години. Був самозаглиблений, сповнений покликання.
Нарешті приходила година обіду, — урочиста година!
Як у багатьох дуків, так і в Маркевича все було своє: свій хор, своя оркестра, свій театр, балет, декоратори, диригенти, композитори. І всі з кріпаків.
Усі музики й співаки були однаково одягнені в сині кунтуші з золотими китицями, немов на ритинах «Зерцала многоцвітного» XVII ст. Карі очі і рожеві личка дишкантів та альтів, гарні та приязні, вабили до себе. Були це дівчата й молодиці, перебрані по-хлоп’ячому.
Останній погляд на блиск стола, заставленого сріблом, порцеляною, склом, кришталем. На службу, вишикувану вздовж стін, чорнобривих і чорновусих парубків, підібраних як на один кшталт. Вгору на хори, де стоять співаки й музики й де диригент з батутою в руці чекає на знак від пана, щоб заграти польонез.
Знак до диригента. Знак до ліврейного льокая, що з великою палицею в руці стоїть коло дверей.
Двері розчиняються навстіж.
«Музика заграла польонез, і панство іде парами до великої залі, посеред якої простягся довгий стіл, вкритий білою, наче сніг, льняною скатертиною. В головах залі висів великий портрет графа Безбородька, катерининського канцлера й фундатора вищої гімназії в Ніжені». Магната, отця й благодітеля.
По першій або, частіше, другій страві господар, за звичаєм, підносив келих угору й хор співав: «Грім побіди роздавайся, веселися храбрий росс!»
«Не знати, — зауважує з того приводу П. Куліш, — для чого згадував Маркович співати цю пісню, що хотів він визначити нею, — чи підкреслити російський свій патріотизм, чи, може, навпаки, свою іронію до того?.. Певніше буде вважати останнє!»
Відразу після «Храброго росса» хор переходив на український репертуар і починав співати українські пісні. Перше співали пісню: «Ой гаю мій, гаю, густий зелененький!» За нею приходила «Чайка!» А потім, відповідно до настрою, бо гості встигали вже підпити: «Гей, гук, мати, гук! де козаки п’ють!»
Поки обідали, поки співали. Співали народних пісень українських, підкреслюючи тим демократизм пана, народницькі його симпатії, його признання до народу.
А тому, що за всіма тими турботами й клопотами не лишилося й найменше часу на господарство, то й покинено воно було на людей, на руки кріпаків та численних управителів, окономів та осавулів, що тими кріпаками керували. «Звісно, зауважує П. Куліш, гостинність та дорого коштувала, а кошти ті постачала даровизна кріпацької праці».
Дбав Василь Іванович не про себе, не про своє добро власне, а про добро інших. За своєю вдачею був він саможертовний, за своїми поглядами — філантроп, що над усе ставить загальне добро людське. Таким він і сина свого Опанаса виховав.
Тут були коріння!..
Усе приходило без зусиль, без праці, само собою. Треба було лише забажати чогось.
В Опанасові виробилася зневага до життьових піклувань. В глибині його істоти несвідомо склалося переконання, що не треба нічого робити, що він не потребує нічого робити. Треба не робити!.. Він повірив в непотрібність праці, в творчу дійсність неділання, що все, чого він потребує, приходить само собою: хата, їжа, нові штани, якщо старі обтріпалися знизу, нові закаблуки й підметки на черевиках замість стоптаних. Хтось повинен опікуватися ним, глядіти за ним, а він не має потреби ні про що думати, завдавати собі якийсь клопіт.
В істоті світу лежить музика. Над усім панує спів, рожева мрійність пляфонних німф, метеликова легкість янголяток з золотими луками й стрілами, хрумка несталість весняних снів.
«В Опанасового батька, Василя, була в селі Калюжинцях велика маєтність, і сім’єю його Бог наділив не малою, — розповідає П. Куліш. — Більшу частину синів Василь Іванович навернув до військової служби, а Опанас був його мазуном. Здається, він любив його більше за всіх і випестив з нього людину незвичайно добру, м’яку, гуманну, але живу й палку!»
Інших синів він віддав з дому, Опанаса лишив при собі. Цей був тільки для нього самого. «Мій сину!»