Він плекав і пестив його.
І виплекав!..
Пирятинський сусід Марковичів, П. М. Таволга-Мокрицький, що розповів нам про старосвітську гостинність українських панів 20–30 рр. 19 століття, з того приводу зауважив: «Часто-густо добутками тої гостинности було ніщо інше, як перевід добра! Я знаю декого з тих панів, що під старість не було в них що їсти!»
Старий Маркович не відрізнявся від інших. Добра людина, порядний і на свій кшталт чесний, пишний і гордовитий пан, він прожив величезний маєток. «Опанасів батько, за свідченням Таволги, був типічний пан того часу і добро своє сплюндрував і перевів ні на що більше, як на гостинності».
Після батькової смерти синам лишилися тільки незначні рештки великої колись маєтности. Панство занепадало, хиріло. Світ змінювався в своїй істоті. Щоб жити, пани примушені були служити. Панські сини обертались в різночинців. До дворянської грамоти долучувався диплом про вищу освіту.
Поступившись своєю частиною спадщини одному з своїх братів, Опанас Маркович вступив до Університету. На кошти, одержані від брата за відступлену йому частину маєтка й землі, він мав змогу закінчити Університет.
Йому було 24 роки, коли року 1846 він скінчив Київський університет «дійсним студентом» з ученим званням «кандидата наук».
Але як жити в змінюваному світі? Як встояти, коли з-під ніг вислизає ґрунт? Чи ж і встояти?..
По широких коритарах Університету блукав бурхливий вітер Революції. З гуркотом розчиняв двері авдиторій, проносився по студентських лавах, розхитував катедри і з брязкотом трощив віконні шибки.
З катедр молодих професорів проголошувалися палкі слова про свободу, рівність і братерство, про народність, про заперечені панство й царство і стверджену самостійність безпанської й безцарської України.
Екстатично несамовитий, непослідовний, людина несподіваних крайнощів, широкочолий, в окулярах, Микола Костомаров; високий, худий, вузьколиций з тонким і довгим носом, «гарячий» Панько Куліш; м’який, лагідний і поступливий Василь Білозерський; суворий і твердий, непохитний в своїй республіканській чеснотливості, «римлянин» Микола Гулак, О. Навроцький, М. Андрузький, Тулуб та інші становили той революційний гурт «кирило-методіївців», до складу якого в свої університетські роки ввійшов і Опанас Маркович.
«Перебуваючи в Києві, Опанас Васильович спізнався з Миколою Костомаровим і, певна річ, належав до Кирило-Методіївського товариства», засвідчує про свого приятеля Пант. Куліш.
Опанас Маркович був доброзичливий, відсутній, розкиданий, забудькуватий, несталий і квапливий в словах, вчинках, ході й жестах. Він був то палкий, то пригнічений, схильний до різких поривів і різких переходів з одного настрою до іншого. Чи можна було на нього покластись? Навряд!.. В ньому завжди, ціле життя його, лишалося щось дитяче:
«Надзвичайна добрість, прихильність до людей, щирість, — характеризує його П. Куліш, — були видатнішими рисами Опанасової вдачі цілий вік його; а через те, не вважаючи на його ориґінальність, часом ніби якусь торопливість, усі, хто знайомився з ним, сердечно любили його і не було в нього ворогів».
В його невеликій студентській кімнатці, сутінковій від дерев, що росли в садку перед вікнами, на покуті, серед інших образів, — він був поважний!.. — висіла також ікона Кирила й Методія. Перед нею в суботу й під свята він запалював лямпадку. На столику під образами стояло Розп’яття й лежала Євангелія. На пальці лівої руки носив він срібний перстень з літерами К і М, що перехрещувалися, ініціалами первоучителів слов’янських, згідно з «Головними правилами Товариства»:
«Товариство іменує своїми покровителями святих просвітителів Кирила й Методія і приймає своїм знаком перстень, або ікону з ім’ям, або зображенням цих святих!»
Одговівшись, після сповіді й причастя, відстоявши службу Божу, він в таємничій темряві, повний містичного настрою, серед гурту братчиків, вступаючи до Товариства, прийняв, поцілувавши хрест і Євангелію, присягу: «Якщо б який член перетерпів гоніння й навіть муки за ідеї товариства, то він не видає нікого з членів, з браття!»
Микола Костомаров, ініціятор і фундатор, уявляв собі Братство на зразок замкненого ордену революціонерів-ченців. Він сполучував революцію, євангелізм, літургізм і містику. Коли сходилися братчики, вони читали Євангелію.
Ганна Барвінок, з Кулішевих слів, у своїх споминах розповідає про ці кирило-методіївські роки свого чоловіка й Маркевича: «П. Куліш, дружина моя, і брат мій, Василь Білозерський, зналися з Опанасом Марковичем ще до 1847 року. Бували у нього часто. Багато читали, співали, багато й розмовляли. Був у його кумедний прислужник з кріпаків. Оце, було, як Куліш читає у Оп. Маркевича Святе письмо (тоді поводилося так, що й молоді люди освічені любили з цього розвагу собі уживати), то слуга його увесь той час стояв навколішках коло Куліша й благоговійно слухав… А як було братство Кирило-Методієве, то й Маркович був у тій спілці».