Сходилися по черзі один в одного, співали народних пісень українських, читали Євангелію, розмовляли, радились, раділи, складали конституцію України, чільної країни в слов’янській федерації, виробляли статут Товариства.
Влітку роз’їздились по селах, вивчали етнографію й археологію, намацували в селянстві ґрунт для своєї революційної акції, з’ясовували на місцях гайдамаччини й Коліївщини, чи не згас в народі дух гайдамацький, чи не ладен знов повстати народ проти панів і царя за вільну, українську землю козацьку, де всі, як і колись, були б вільні й рівні.
Узимку, повертаючись з сіл до міста, обмірковували плян військових дій, заходи, яких треба вжити, щоб захопити збройною силою Київську фортецю, розсилали емісарів по слов’янських землях і Европі, які дали б сигнал до революції.
Знав напам’ять і повторяв слова з «Книг битія українського народу», що їх склав Микола Костомаров:
«Лежить в могилі Україна, але не вмерла».
«Не пропала вона, бо вона знати не хотіла ні царя, ні пана, а хоч і був цар, то чужий, і хоч були пани, то чужі… а істий українець повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити одного Бога, Ісуса Христа!»
«Бо голос України не затих. І встане Україна з своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх, слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина!..»
«І Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою!..»
З пістолетом в одній руці і з Євангелією в другій («…бо нема свободи без Христової віри!..») ладен був він зійти на барикади, щоб скинути безбожну владу царів і панів і ствердити побожну безвладність народу.
Хто сіє вітер, жатиме бурю. Але не завжди. Ні, не завжди! Кирило-методіївці сіяли вітер, сподіваючись на бурю, але березнева буря, що наступного 1848 року потрясла Европу, пронеслася на вулицях Парижу, Дрездену, Відня, Берліну, Мюнхену, але вона не зачепила Києва. В Києві панувала мертвотна тиша.
Революція на Україні задавлена була в самих перших її початках.
Трус на мешканні Миколи Костомарова відбувся 29 березня 1847 року. Одночасно з Костомаровим були заарештовані в Києві Тулуб, Навроцький, Андрузький, Маркович.
В ці дні Шевченка в Києві не було. Загаявшись після Кулішевого весілля на Чернігівщині, він забарився до перших днів квітня в Седневі в гостинній господі Лизогубів. Замість виїхати своєчасно, — Шевченко згодився бути «боярином» на весіллі Костомарова й Аліни Крагельської, — він, немов сповнений якихось невиразних і темних передчуттів, відкладав свій від’їзд з дня на день. Щось ніби його тримало.
Було п’яте квітня, день, на який призначене було вінчання. Завчасно одягнений в фрак, Шевченко зійшов з візка. Обережно ступив на вогкий пісок, щоб не закаляти нових і начищених черевиків.
Була повінь. Неозорим морем Дніпро розлився від краю обрію до краю, від Броварського лісу до Київських гір. Вода несла жовту піну, зірване з дерев гілля, змиту з піль і знесену з хатніх стріх солому. Квітневий день солодко млів в вологому блакитному теплі. На прибережній вербі сіріли пухнаті китиці. Вода м’яко плюскотіла; хлюпочучи, билась об дошки порону.
За безкраїм водяним простором ріки на горах простягся золотоверхий Київ. Струнка, як свічка, палала прозоробілим воском далека дзвіниця Лаври. Срібною мрією туманів сивоблакитний Андрій.
На останній поштовій станції перед Києвом в Броварах Шевченко трохи закусив і хильнув якусь чарчину. Тепер його огортав рожевий туман, колихаючись в ньому й довкола нього ясними хмаринками. Йому було весело в чеканні на зустріч з друзями, на урочистопишну церемонію вінчання, від думки, що незабаром він поїде за кордон до Італії, що світ одкрив перед ним двері в парадиз.
Нетерпляче він спитав у поронника, коли одпливе порон, бо він не має часу гаятись.
З-за чорного стовбура верби виступив вусатий жандар в мундурі з ґудзиками й випнутому на грудях. Жандар підійшов до Шевченка й спитав, чи не він є Тарас Шевченко, маляр?
І тоді все відразу було скінчено. Зірвалось серце. Похитнувся світ. День похолов, зблід і замовк. Згасло соняшне сяйво, затягнене випняним безбарвним серпанком. Десь зникла верба з сірими китицями, а з нею також коні й візок, з якого він щойно зійшов. Час спинився.