Людина плекає в собі ілюзорну й сумнівну сподіванку заперечити те, що єсть, і відновити, що вже давно вицвіло й спорохніло.
Після Севастопольської катастрофи й смерти Миколи І, коли політична й громадська обстанова набули сприятливих форм і з Куліша була знята заборона друкуватись, він на початку року 1856 (лютий) переїхав до Петербурґу й там оселився, енерґійну літературну й видавничу діяльність розвинувши.
Розвинути свою діяльність Куліш зміг у тій мірі, в якій він одержував з України грошову допомогу від великих землевласників-поміщиків, переважно Тарновського й Ґалаґана. Користуючись з цієї допомоги, Куліш видав «Записки о Южной Руси», «Чорну Раду», «Проповіді» Гречулевича, «Граматку» й інше, всі ті книжки, що їх видання означає перші етапи й досягнення в історії українського громадського руху 50 років.[14]
Почуваючи під ногами певний матеріяльний ґрунт, сподіваючись на дальші політичні й цензурні полегшення, Куліш годі тоді складати пляни господарювання на хуторі, на що протягом останніх трьох-чотирьох років він скерував усі свої надії й усі свої життьові розрахунки.
Тепер, за кращих громадських обставин, він на деякий час кидає проголошувати як панацею од усіх суспільних і особистих зол «ідею хуторянства», що до неї він завсігди повертався, коли скрутні зовнішні умови не давали підстав розраховувати на будь-що ліпше.
Тепер оселяється він у великому місті і замість того, щоб копатись у власному садку в Зарозі, садовити на хуторі липи, яблуні й вишні, сіяти гречку й жито, купувати волів і сваритись з кріпаками, дбає про організацію друкарні, купівлю машин, налагодження збуту виданих книжок, утворення українського культурного ринку й широкого культурного споживання.
Фраза, сказана в Кулішевому листі 2 серпня 1856 р.:
— Тепер мене прив’язано матеріяльно й морально до Петербурґу, а душа моя прагне на Україну за поетичною поживою! — надзвичайно влучно виявляє відношення Куліша до України після того, як він осівся в Петербурзі.
Він свідомий, що його теперішній зв’язок з Україною — зв’язок суто-естетичний. Він не відчуває матеріяльної залежности від «хутора Зарогу»: він економічно залежить од Петербурґу, зв’язок же з хутором не виходить для нього за рамці «незаінтересованої насолоди». Перебування в Єсмані, Мотронівці, Зарозі, Черкасах, Качанівці, Линовиці, Сокиринцях і т. д. — це тільки джерела поетичних надхнень.
— Самотній працівник! — казав про себе Куліш в одному з листів своїх.
Куліш працював з ентузіязмом.
Він був великий працівник, бездоганний робітник.
Він міг робити по 14 годин на добу, він працював над силу, згинаючи над столом своє тіло, створене жити на свіжому повітрі, на хуторі серед лісів і степів. Перевантажуючи себе працею, він працював без спочинку й перерв, він з’єднував у собі упертість фанатичного писаки з безкорисною працездатністю, вартою великих учених, і з інстинктивною ретельністю бджоли чи майстра.
Час у Куліша був розподілений, як у старого німця.
Він видавав твори й листи Гоголя й до нього щодня носили 3—4 аркуші корект із друкарень; разом з тим він друкував «Чорну Раду» українською мовою та другий том «Записок о Южной Руси». «Русская беседа» надсилала йому коректи «Чорної Ради» російською мовою; до того ж він улаштував власну друкарню, готував до друку дві книжки, що ними мала дебютувати його друкарня, укладав величезний збірник народніх пісень, клопотався з’єднати в один два словники української мови, переробляв написаний у Тулі роман «Шукачі щастя», вів величезне листування, розсилав передплатникам свої видання, возився з небожем Гоголя Трушковським, що збожеволів, готувався до подорожі по Европі, помічав у різних книгах місця, що їх для нього виписувано, мусів ходити по впливових особах в цензурних справах та інше, та інше…
Робота, робота й робота!..
Дзвінки, листоноші, одвідувачі, посланці, метушня, вогкі шпальти корект, папери на конторці, на столі, на стільцях, на вікні, гори паперів на шафі, на полицях, купи рукописів, громаддя видрукуваних аркушів і зброшурованих книжок.
Коли б у добі було не 24 години, а 36 і 48, то для кожної хвилини цього подвоєного дня, потроєної ночі найшлася б праця і разом турботна думка, що для праці бракує часу.
Та попри всю Кулішеву енерґію, напружену ентузіястичну діяльність і він знав тягар кімнатної замкненої самотности, втому, відчай, ледарство, нудьгу, той прикрий настрій ніякової й тяжкої розгублености, коли бажана праця здається прикрим примусом і небажаним обов’язком, а всі люди навколо нього ницими й низькими дурнями, людцями, що псують йому життя своїм безглуздим втручанням.
14
Про цю допомогу згадується в «Жизні Куліша». «На другу зиму [тобто 1855–1856] переїхав [Куліш] у Київ. Там приголубили його земляки. Покійний Тарновський Вас. Вас. пообіцяв йому кредит на всі його видання… З Києва переїхав Куліш іще раз [лютий 1856] у столицю й напечатав «Записки о Южной Руси», потім «Проповеди на малорусском языке», поперероблювавши їх з першого видання Гречулевича, а другу половину наново написавши; потім напечатав перевод «Чорної Ради» з епілогом у журналі «Русская беседа», а ориґінал слідом за тим особно. Все, що не у журналах, було друковано коштом Вас. Вас. Тарновського» (Правда 1868, ст. 312).