У 1930-ті роки мистецькі вправи стають дедалі ризикованішим заняттям. Петрова ненадовго арештовують у 1938 році за підозрою у контрреволюційній діяльності. Після звільнення він зосереджується на наукових справах, і його наступний художній текст з’явиться вже аж під час Другої світової війни. У 1941 році Віктор Петров евакуюється з Києва до Уфи разом з ним очолюваним Інститутом українського фольклору (і у вересні того ж року організовує експедицію до українських поселень у Башкирії!). Невдовзі він повертається на окуповану територію України. За однією з версій, його закинули у ворожий тил як радянського розвідника[1]. Починає співпрацювати з німецькою владою. З-поміж іншого, видає у Харкові часопис «Український засів», де друкує власний роман «Без ґрунту».
Згодом Віктор Петров відступає разом із німецькими військами і опиняється в Берліні, а потім у Мюнхені. Тут стає активним учасником емігрантського середовища. Багато пише, виступає із доповідями, долучається до заснування Мистецького Українського Руху та формулювання естетичних засад модерної літератури. Його цікавлять питання історіософії, можливості існування великої культури без державності, дискусії про обличчя національної літератури в екзилі.
1949 року Віктор Петров повертається до Радянського Союзу. Еміграційні кола вражені його раптовим зникненням і оплакують трагічну загибель видатного інтелектуала. Одні підозрюють, що Петрова, як і Горліса-Горського, вбили націоналісти; інші звинувачують у його смерті радянські спецслужби. Тимчасом Петров живе у Москві, а за кілька років переїжджає до Києва. Цього разу — назавжди. Працює в Інституті археології Академії наук. Вже у похилому віці нарешті бере шлюб із Софією Зеровою, вдовою професора Миколи Зерова, стосунки із якою тривали кілька десятиліть. Це плідний період Петрова-науковця, але письменництвом він уже не розважався. Лише іноді давав почитати знайомим старі видання своїх романів.
Помер Віктор Петров 8 червня 1969 року. Тими днями працював над вичиткою верстки своєї узагальнюючої монографії «Етногенез слов’ян». Похований на Лук’янівському військовому цвинтарі.
Петров змінював теми досліджень та галузі науки, балансував між практикою та теоретизуванням. Діапазон спроможностей вченого вражає: студії з історії, археології, фольклористики, літературознавства, спроби філософських рефлексій, а на додачу ще й художня проза та белетризовані біографії. А ще ж організаційна робота: формування археологічних експедицій та мережі зі збору етнографічних і фольклорних даних, упорядкування збірників, видання періодики. І дозвілля, яке до наукового навантаження не належить, однак так само вимагає часових затрат: інтелектуальні дискусії у колі друзів, любовні стосунки, і сюди ж — читання, відвідини галерей та концертних залів. Як Петрову вдавалося бути успішним в усьому? Виглядає, що він реагував на усі фахові виклики й жваво цікавився життям; завдяки знанню кількох мов намагався слідкувати за розвитком культури та філософської думки у світі. Його статті й монографії цікаво читати дотепер: вони не втратили наукової цінності, та й стиль викладу не потьмянів, як це трапляється з плином часу. Віктор Петров називав такий підхід «інтелектуальним вагабондизмом»: коли замість вибудовувати кар’єру довкола однієї теми, дослідник мандрує різноманіттям спектру.
Саме Петрову та його колегам належить заслуга переведення української гуманітаристики в академічну площину. Фольклор, археологія, спадок видатних діячів виглядали новим матеріалом, для опрацювання та аналізу якого в них вже був інструментарій. Тут справді крилося безліч сюжетів — не лише наукових.
А поза тим, будь-яке дослідження дає не лише простір для оригінальних висновків, а ще й накладає певні обмеження. Чітка структура викладу матеріалу та жанрова вимога об’єктивності призводять до відсікання численних подробиць. Залишене за кадром часто потребує іншої стилістики оповіді. Як актуалізувати цю додаткову інформацію, окрім каварняного пліткування? Віктор Петров обрав белетризовані біографії.
На межі красного письменства та документалістики виникають його «кентаври»[2], твори, що належать до синтетичних жанрів. Автором значиться В. Домонтович: той же псевдонім, що і на титулі романів. А отже, сам Віктор Петров не кваліфікує ці тексти як частину наукового доробку. Вони — розваги, літературні вправи. Однак це не синонім легковажності: белетризовані біографії засновані на фактах. Жанр дозволяє не залапковувати усі цитати, і Петров вправляється у конструюванні тексту з фрагментів рукописів, щоденників, листів, а також власних праць. Він створює художні образи Куліша, Костомарова, Марка Вовчка — і поряд з тим працює над творами про Франсуа Війона, Ван Гога, Рільке, які не є безпосередніми об’єктами його наукових зацікавлень.
1
Найповніша реконструкція життєпису та інтелектуальної біографії Віктора Петрова здійснена В'ячеславом Брюховецьким. Результати його без перебільшення титанічної і скрупульозної праці викладені у численних публікаціях, а також у виданні «Віктор Петров: Верхи долі — верхи і долі» (К.: Темпора, 2013). Проф. Брюховецький ретельно досліджує, зокрема, версію про Петрова-розвідника, співставляючи спогади сучасників та факти, зафіксовані у архівних документах.
2
Це ніцшеанське поняття на позначення творів, у яких поєднуються різні жанри та кілька методологій, розвинене Петером Слоттердайком у статті «Кентаврична література». До Віктора Петрова його застосовує В’ячеслав Брюховецький у згаданій праці.