Мрія про хутір на Лубенщині, ідеалізація дрібномаєткового «хуторянського» побуту в глухому степу були висновком з матеріяльних обставин, наслідком неможливости здійснити великовласницьку мрію про стотисячний капітал, про становище буржуа-рантьє, що переховує гроші в банку.
«У селянській країні місія буржуазії, — зазначає В. Коряк («Українська література»), — зробити з селянства свій резервуар, урятувати його для буржуазної цивілізації, організувати потужну фермерську верству, яка постачає сили міській буржуазії».
Отже й Куліш підносить голос за дрібну та середню буржуазію, за дрібномаєткову шляхту, за заможне куркулівське селянство, за хуторян та хуторянство. Молода буржуазія українська, мавши проти себе ворожу їй дворянську февдальну клясу, брала на себе оборону селянства.[10] «Інтеліґенти — соціяльним станом, вчителі, літератори, учені — фахом, панки — соціяльним походженням (за винятком Т. Шевченка та З. Посяди), братчики, — як каже З. Гуревич про учасників Кирило-Методіївського братства, — були ідеологами, виразниками громадських інтересів сільської дрібної буржуазії».[11]
Усі Кулішеві міркування про матеріяльну обумовленість хуторної мрії викладено в листі до Мик. Дан. Білозерського.
— Тут, на хуторі Зарозі, — писав Куліш з 26 червня року 1853 до Білозерського, — ми матимемо незалежний кусок хліба. Отако я повинен віддавати перевагу холодному розрахунку. Я повинен зійти до смиренного хліборобського хутора й радіти, що можу їсти власні вареники й пити власні наливки.
Куліш у даному разі являє дуже цікавий тип, що ним відзначається певний етап в історії економічних та господарчих стосунків на Україні. Перед нас дрібноземельний дрібний поміщик-хуторянин, що шукає заробітків і матеріальної підтримки в Петербурзі, в місті. Це було типове явище для 40–50 років і листи Кулішеві рр. 1853–1854 досить виразно освітлюють цей момент: місто стає за джерело для капіталу, що його поміщики вкладають у свій маєток.
До 40 років поміщики їхали до міста більше для розваги, аніж з практичною метою. На контракти привозили зайві вільні гроші й купували здебільшого предмети розкоші, те, чого не можна було виробити в себе на селі. Місто залежало від позаміської ренти, воно було надбудовою над поміщицьким сільським господарством, адміністративним центром. За 40 а надто за 50 років становище різко змінюється. Натуральне господарство не забезпечує поміщика: сільське господарство потребує субвенцій, а цих субвенцій доводиться шукати зовні, в місті, що рівнобіжно з тим, як розвивавсь торговельний капітал, ставало тепер економічно міцніше від села. Куліш із своїми спробами господарювати на хуторі, здобуваючи потрібні для господарства гроші в місті, працюючи в місті як журналіст і літератор, дає нам чудовий приклад «субвенційної» залежности села від міста.
— Ми, — писав Куліш в одному з листів із Петербурґу 30 січня 1854 р., — улаштували грошові свої справи досить добре, так що буде чим господарювати в свойому хуторі. Тому що ми переважно за цим їздили в Петербурґ, то, почуявши, що в гаманці досить копійки — вирішили їхати зимовою дорогою.
Дрібнопомісне хуторське господарювання, даючи деяку можливість існувати, не давало можливости розгорнутись, не сприяло накопиченню капіталу. Воно було безперспективне. Отже й Куліш оцінює його як «чепуху», як «смерть заживо».
— Місяця два я займався хуторською господарчою «чепухою», — писав Куліш у серпневому листі року 1855.
Куліш належав до тих багатьох дрібних землевласників, що їх уже не задовольняли давні господарчі форми натурального дрібнопомісного землеволодіння і що вони шукали життьових засобів, продаючи не продукти праці своїх кріпаків, а свою власну роботу «за шматок хліба». Велике місто тягнуло до себе.
К. Маркс змальовує в «Комуністичному маніфесті» цей процес урбанізації суспільного життя на зламі від февдального ладу до буржуазного. Він пише: «Буржуазія підпорядкувала село пануванню міста. Вона викликала до життя величезні міста, великою мірою збільшила міське населення супроти сільського і звільнила, таким чином, значну частину населення від ідіотизму сільського життя. І поруч з цією підлеглістю села місту вона поставила варварські та напівварварські країни в залежність від цивілізованих, селянські народи — від буржуазних, схід — від заходу. Буржуазія все більш і більш знищує дрібність майна, населення й засобів виробництва. Вона згустила населення, централізувала засоби виробництва й концентрувала власність у небагатьох руках. Необхідним наслідком цього була політична централізація» (Комуністичний маніфест, 1929, стор. 24–25).
10
Селянство, переходячи процес буржуазного переродження, відокремлювало заможну буржуазну верхівку, що, нагромаджуючи капітали, поповнювала своїми вихідцями клясу торговельної та промислової буржуазії. Вже цього одного вистачало на те, щоб «турбуватись» за селянство, щоб узяти на себе політичну оборону його інтересів. До цього долучався ще й момент боротьби української буржуазії супроти русифікаційних впливів царського державного апарату та конкуренції руського капіталу. Українське селянство, що не піддавалось русифікації, цупко трималось своєї рідної мови; його буржуазна куркулівська верхівка, що жадібно нагромаджувала капітал, могла правити за добру опору в боротьбі української буржуазії за національне самовизначення українського дрібного та середнього капіталу (П. Христюк. Домарксівська доба в освітленні Квітчиної творчости. Квітка-Основ’яненко. Збірник. Харків 1929, ст. 6).