У своїх коханнях він ніколи не був здібний все віддати, нічого не взявши для себе. Він не розумів цього слова: віддатись. Йому завжди здавалось, що коли він щось дав, то він дав дуже багато, а одержав надто мало.
Не можна сказати, що він не захопився Марком Вовчком. Ні, очевидячки, це справді було божевільне захоплення. Так він сам оцінює своє почуття, так оцінювали й інші особи, його приятелі й знайомі.
Закохавшись в Марка Вовчка, Куліш пережив величезне зворушення душевне, яке могло навіть і цю самотню й холодну душу справді притулити до іншої душі, оновити її й спопелити на жар у захваті палкого кохання, — як каже С. Єфремов про почуття Куліша до Марка Вовчка.
Кохаючи жінку, Куліш вимагав од неї, щоб вона цілком заперечила себе і всю себе віддала йому. Самозаперечення Куліш вимагав од Олександри Білозерської, од Милорадовичівни, вимагав і від Марка Вовчка.
Говорячи про пристрасть, він казав про користь. Він хотів бути корисним, і йому здавалось, що жінки не досить цінять ту користь, яку він може їм принести.
В коханні він змагався, сподіваючись перемогти. Та Марко Вовчок і в коханні була тією самою, що і в житті: ніщо її не зрушало й не дивувало, — вона лишалася спокійною до байдужности. Вона здавалась холодною, і її спокійна мовчазна рівність дратувала Куліша до безглуздя, до несамовитости.
Куліш закидає Марковичці її холодність, її нездібність покохати палко.
Він пише:
— Ви справді любите мене в малій мірі. Схилити Вас на щось для Вас корисне я не сподіваюсь більше, а захопити Вас на те, що власне мені потрібне, не можу, та й не хочу. Даючи надто багато, я не хочу одержати надто мало. В Вашій душі холод, що ледве допускає й ту близькість між нами, що існує. Досить мені катуватись божевільним захопленням до жінки, нездібної любити палко… Слава Богу, я відчуваю якийсь гордовитий спокій, освідомлюючи себе вартим іншого кохання, палкішого, самозапереченішого.
«Увесь Куліш тут, — зазначає С. Єфремов з приводу наведеного листа («Без синтезу. До життьової драми Куліша»), — з його черствим позерством, безкрайнім егоїзмом та егоцентризмом, з його нещирістю й нахилом до фрази. Покищо бачимо тільки понад усяку міру ображену людину, яка силкується стати в горду позу. Але дедалі образа, сама образа, розростається, і вже зовсім не горда людина стає перед нами».
Дедалі в коханні Куліша до Марковичевої все більше й більше проступає жовчности, роздратованости, хоробливої нервозности й розгубленої неврівноважености.
«Нещирість, починаючи з надуманого звороту: “Милая, далекая сестро!” — б’є, з кожного рядка дальшого листа — з цього обраховано підкресленого страждання, з уданого сантименталізму, з роблених порад і понижених проханнів. Ця нещирість виступає ще виразніше, як рівняти з листами до Марковичевої Кулішеві листи до Каменецького, якого зробив Куліш повіреним у цій сердечно-інтимній справі. Тут “милая” чи “безценная сестра” обертається вже в “жалкую женщину”, а з-під пера самоотвержено закоханого зриваються не тільки різкості на адресу свого кумира, але й цинічна фраза про знайомих, що “думают: завладел, бестия, Марком Вовчком”».[32]
Кажучи про Кулішеві романи, звичайно доводиться говорити про його розсудливість; його власну фразу повторювати, що в нього «на сторожі почуття стоїть думка». Це все, безперечно, так, — але хіба розсудливість, обережність і стриманість можуть завжди врятувати людину від катастрофічности й зривів?..
Марко Вовчок, згадуючи згодом про своє знайомство з Кулішем, каже, що їхнє приятелювання припало на часи важких моральних переживань і турбот. «Куліша досить зм’яло життя, був він тоді надзвичайно знервований і проявляв прикмети психозу».[33]
Взаємини Куліша з Марковичевою були складніші, як це може здатись на перший погляд. Щодо Куліша, то він справив велике вражіння на Марка Вовчка своєю енергією, своїм чистим паланням, своїм ентузіязмом, любов’ю до діла, працьовитістю, запальністю, любов’ю до України й українського простого люду.
Куліш прийшов до Марка Вовчка як людина, що в особистому житті своєму не знала щастя. Його кохання до Марка Вовчка розквітло в атмосфері стомленої зламаности, хорої знервованости, болю від багатьох ран, внутрішньої глибокої гіркої зм’ятости.
Протягом часу і досить, треба додати, недовгого в коханні Куліша до Марковичевої все менше й менше лишалося й лишилося кохання і все більше визирало самовпевнености, жовчности й роздратованости. Куліш губив увесь свій глузд і всю свою розсудливість, з якої він так пишався. Він божеволів. Кохання оберталось у біль, у крик, страждання, безсоння, хору стурбованість.
33
Наводимо цю нотатку Марка Вовчка в ориґіналі. «Знакомство моє с П. А. Кулишем длилось недолго. Оно пришлось в пору тяжелых нравственных потрясений и испытаний. В ту пору он был изрядно помят жизнью, порядочно озлоблен, крайнє нервен и носил задатки будущего психоза, но энергии, любви к своєму делу было еще много. И был это, не взирая на многие болевшие раны, человек чистый, страстный работник и из лучших сынов своего края» (М. Вовчок. Твори, т. IV, ст. 96).