Щождо Марка Вовчка, то, приїхавши в січні до Петербурґу, вона найближче зійшлася з Кулішем, з яким одним з усієї петербурзької Громади, окрім хіба ще Данила Каменецького, була вона досі знайома. До Куліша вона ставилася досить спокійно, стримано, без особливої палкости, навіть холоднувато.
Куліш скаржився на холодність Марії Олександрівни:
— В Вашій душі холод, що ледве допускає й таку близькість між нами, що існує.
Своє палке захоплення він протиставляє її байдужості. Він визначає її як «жінку, нездібну кохати палко».
— Я, — пише Куліш далі в тому ж листі, — молю Бога про одне: дарувати мені частину того холода, що не дав Вашій душі запалитись таким коханням, як моє.
Очевидячки, холодність, спокій, байдужість були дуже помітні риси в Марку Вовчкові, бо багато її сучасників повторюють про неї те саме.
— Вона вміла викликати кохання, сама лишаючись холодною.
— Холодна, — каже про неї Н. О. Оґарьова.
— Ніяк її не розворушити, — додає К. Юнґе.
— Взагалі я помітила в ній, — пише Ап. Суслова, приятелька Ф. М. Достоєвського, познайомившись із Марком Вовчком за кордоном, — якусь холодність, обережність, вона якось вдивляється в людей. Видко, що це жінка розсудлива, холоднувата, захоплюватися вона не буде.
Ніжність, сантиментальність, чутливість не були властиві Марку Вовчкові.
Ніжному, чутливому, сантиментальному Опанасові Маркевичу Н. Оґарьова протиставляє його дружину, підбираючи для неї протилежні епітети: «розумна, метка, на вигляд холодна». «Скільки в Марковички, — казав Куліш, — було запеклого егоїзму, стільки в Опанаса — саможертувування й любовної щирости».
Холодність Марка Вовчка дратувала Куліша до божевілля. Він обридав і обрид. Не минуло ще й двох з половиною місяців з того моменту, як приїхала Марко Вовчок до Петербурґу, а Гр. Ґалаґан уже 10 квітня 1859 в листі до дружини писав: «Куліш зробився зовсім нестерпним. Характер до того самовпевнений, жовчний, заздрісний, що з усіма пересварився і Марку Вовчкові так обридає, що вона ладна тікати від нього».
Куліш вимагав од Марковичевої «самозаперечливого кохання». Та коли в перший час після приїзду до Петербурґу Марія Олександрівна, конфузлива провінціялка, скромна дружина гімназіяльного вчителя, й «співала соловейком» коло Куліша, то протягом ближчих місяців становище змінилося, і ніякова жінка з провінціяльного містечка обернулась в «мовчуще божество», набалуване успіхами, похвалами, залицяннями, тиміямом.
Шевченко, Турґєнєв, Костомаров — ціла плеяда імен, убожувань, культів…
Ім’я одно одного імпозантніше і блискучіше.
Успіх Марковичевої подобався й не подобався Кулішеві. Йому було приємно, що це він одкрив і вивів у люди таку надзвичайну жінку, що він керує нею. Йому було приємно чути говірку:
— Заволодів, бестія, Марком Вовчком.
Та не обійшлося й без ревнощів. Усі ці залицяння й похвали дратували Куліша. Заздрісному Кулішеві здавалось, що Марко Вовчок кохає його надто байдуже. Він обридав Марковичевій своїми попередженнями, порадами, застереженнями.
Серед української громади почалася боротьба за переважний вплив на Вовчка.
Коли ще в серпні 1858 Куліш почував себе ображеним, що Опанас Маркович звернувся до Шевченка, то тепер це почуття образи збільшилося.
Справа доходила до одвертих сварок.
Тарас Григорович гукав:
— Нащо вона дає своє писання Кулішеві? Він те опрозить.
Куліш хвилювався. Слова Тарасові називав «п’яним кричанням». То, мовляв:
— Гукав неборак поп’яну, а про те й забув, що я не опрозив «Наймички», «Назара Стодолі» і «Неофітів», доробляючи недороблене… Може, — згоджувався згодом Куліш, — я й опрозив твори Марка Вовчка, поправляючи їх, та як перестав поправляти, перестав і Марко Вовчок путнє що появляти.[34]
Та, не зважаючи ні на що, привілей переважного впливу на Марка Вовчка зберігав за собою, хоч і не без боротьби, Куліш. Він мріяв про щастя вдвох; він сподівався, що коли б йому пощастило вирвати Марка Вовчка з Петербурґу, ізолювати її од цих небезпечних знайомств і впливів, він міг би зберегти Марка Вовчка тільки для себе. Отже він почав складати пляни закордонної подорожі з Марією Олександрівною й дальшого спільного життя за кордоном.
Куліш сподівався: за кордоном, де вільніше дихати, він заспокоїться в своїх тривогах і буде щасливий.
34
Ол. Дорошкевич у своїй книзі про Марка Вовчка наводить дуже цікавий документ, виписку на обгортці, здається, Кулішевого листа до Мик. Дан. Білозерського про Вовчка: «Письмо из Петерб. 18 сент. 858. Повестями Марко Вовчка очарован [Шевченко] в полном смысле. Сделал складчину между ценителями малор. слова и послал браслет в 120 р. Вовчок просил его исправить что-нибудь в новой его повести, так он с ужасом говорит: “Как можно к этому прикасаться. Это для меня самого источник истины и красоты”. Я не разделяю его мыслей и самому ему толкую: “Ради Бога, не печатай ничего, как напишется”» (ст. 78–79). На думку Ол. Дорошкевича цитата належить М. Симонову-Номису.