Року 1890 у своїй поемі «Куліш у пеклі» він повторює неґативну характеристику Вовчка:
А 20 липня 1889 в листі до Ом. Огоновського додав такі пояснення:
— Марка Вовчка вигадав я по созвучному слову Марковичка, та й не помиливсь, приложивши такий псевдонім: сей бо вовчок, той, що росте диким паганцем на плодючому дереві, висисав так само живі соки з людей, що держали його на світі.
З приводу наведеного уривка з Кулішевої поеми Ол. Дорошкевич зазначає: «Здається, в цій непристойній характеристиці виступає, як на долоні, вся мстива, себелюбна натура Панька Куліша».
Справді, непристойна!.. Справді, був Куліш мстива й себелюбна людина!.. Але в своїх взаєминах з Марковичевою чи вже й був Куліш такий відмінний од інших, та от хоча б і від Турґєнєва? Турґєнєв мав значно м’якішу й лагіднішу вдачу, але й він пише Марку Вовчкові «свирепые письма», і він читає їй нотації, застерігає, попереджає.
Коли року 1861 Марія Олександрівна поїхала з Парижу до Риму вкупі з Олександром Пасеком та Єшевським, Турґєнєв написав їй досить сердитого листа, в якому ущипливо зазначав: «Використайте, принаймні, з користю ваше перебування в Римі. Не млійте, сидячи годинами бік-коло-боку з Вашими, проте, наймилішими приятелями; дивіться, вчіться, ходіть по церквах і ґалеріях» (1/ІІІ-61). А в наступному листі (4/ІІІ-61) застерігав: «Поміркувавши з приводу мого листа, Ви сами впевнитесь, що Вам не можна йти далі тією самою ж доріжкою».
Отже, в попередженнях Турґєнєва той самий зміст і сенс, що і в словах Кулішевих, коли той «остерігав Марковичеву».
А 2 січня року 1861 Герцен писав до М. К. Райхель:
— Марія Олександрівна збалувалась зовсім і пішла писать, та не повісті, а «были».
Куліш назвав Марковичеву лисицею. Це не його самого думка. Турґєнєв 22 травня 1861 р. писав Марковичевій:
— Ви не без хитрощів, як сами знаєте… Ви химерна істота й Вас розібрати дуже важко.
В листі до Турґєнєва з 1/ІІІ-1861 Герцен нотує про Марка Вовчка:
— Хай вона має хоч десять інтриг — мені діла немає і, розуміється, я не кину каменя, але загальна фалшивість — інша справа.
Отже, справді, як розібратись в усій її поведінці? Вона їде з Пасеком до Риму, та не тільки з самим Пасеком, а ще й з Єшевським, а в листах до Турґєнєва запевняє його, що вона «віддана йому назавжди». «Віддана назавжди», з одного боку, і роман з Пасеком та Єшевським, з другого. Як сполучити це? Чи це тільки надзвичайний цинізм, єхидство, лисячі, жіночі, двозначні хитрощі, чи, може, таки і справді «відданість назавжди», велике кохання, коли можна все дозволити й на все піти, мати ще десять романів, інтриґ, закоханостей і все ж зберегти в собі цнотливу й піднесену ілюзію кохання єдиного й назавжди незмінного?
Щоправда «свирепость» Турґєнєва не така гостра, не така пристрасна, не така поривна й палка, як у Куліша. Не зважаючи на всі зрадливі хитрощі Марка Вовчка, Турґєнєв намагається захищати її від закидів Герцена; взагалі в своїх взаєминах з Марком Вовчком, в своїх почуттях до неї Турґєнєв був лагідний, іронічний і поміркований: «барственный»!.. Оцієї «барственности» й бракувало різночинцеві Кулішу з його неврівноваженістю й різкістю. Турґєнєв у своїх почуттях ішов на компроміс там, де Куліш рвав.
Якось Толстой казав Турґєнєву:
— Я не можу визнати, щоб те, що ви кажете, було вашим переконанням. Ви намагаєтесь заховати суть ваших думок і звете це переконанням.
Такий був Турґєнєв і в своїх громадських поглядах і в стосунках із жінками.
Чергові романи Марка Вовчка набували ваги якоїсь сенсації й приносили їй, як зазначає Ол. Дорошкевич, авреолю ориґінальної, експансивної жінки.
Герцен писав Турґєнєву про Марка Вовчка 1 березня року 1861 з приводу чуток про плутані її романи, про її мандрівки, про її зустрічі й знайомства:
— Ти на неї маєш вплив (мабуть, вона на тебе — більше) і, коли ти хочеш бути їй корисним, постав її на ноги і виплутай із світу поганих спліток, подвійних кохань, кокетства й брехні. Бо Жорж-Занд не через те велика письменниця, що багато капостей робила.
Мандрівки й поети стали звичайні в житті Марка Вовчка, і слава проходила в мандрівках через поетів. Марко Вовчок належала до жорж-зандівської доби жінок-письменниць. Письменниця почуттів, вона робилася приятелькою письменників.
37
Майже тотожню характеристику Марка Вовчка дає відомий критик Скабічевський, описуючи Марію Олександрівну, часів її роману з Пісаревим. У своїх споминах він пише, що, знайомлячись із Марком Вовчком, він сподівався побачити особу чарівної зовнішности, тим часом зустрів «дебелую матрону — атлетического сложения». «Единственно, чем можно было об’яснить ее сердцеедство, это недюжинным умом и уменьем вкрадываться в душу собеседника… В начале знакомства она производила на вас такое впечатление, что казалось и не найти другой такой симпатичной душевной женщины, как она понимает вас, как сочувствует вам во всем. Но мало-по-мало в этом симпатичнейшем и задушевнейшем существе сказывалась немалая доля коварства: или она эксплоатировала вас самым беззастенчивым образом, или, расхваливая вас в глаза и уверяя в искреннем и горячем расположении к вам, в то же время зло осмеивала вас за глаза, или же, наконец, если замечала возможность поссорить вас с кем-нибудь, она не упускала случая воспользоваться этой возможностью».