— Марко Вовчок така ж симпатична й мила — така ж ориґінальна!.. — писав про неї Турґєнєв. — Мені здається, що їй зовсім не легко жити на світі; але в неї багато характеру, вона мовчазна й уперта — і сама себе їсть «с ожесточением».[38]
У Марку Вовчку є багато незрозумілого. «Московка», як її назвав Куліш, — вона за якихось чотири роки, живши до того в великих містах — Чернігові і Києві — опановує якнайкраще українську мову, з усіма характерними її особливостями, з усіма відтінками народнього стилю, складні, проявляє глибоке знання селянського побуту, соціяльних і родинних взаємин народу.
Звідсіля роблено висновок, що не вона авторка «Народніх оповідань», що її авторство — то леґенди й міт.
Олену Пчілку обурює навіть саме припущення, що Марко Вовчок могла так швидко й легко засвоїти українську мову. Здемаскування цієї «вигаданої постаті» в українській літературі Олена Пчілка ставила в особливу заслугу Ом. Огоновському.
— Ви вважаєте, — писала Ол. Пчілка в листі до Ом. Огоновського, — пані Марко Вовчок за міт, і за це Україна повинна складати Вам велику подяку.
Отже, хто вона, на думку Олени Пчілки, ця мітична Марко Вовчок?
Вона — «нахабна кацапка, що вкрала українську личину, почесний вінець прекрасного українського автора», — каже про неї Олена Пчілка і в тому ж таки листі до Ом. Огоновського з обуренням продовжує:
— Бо справді, яке то колись було неславне для української мови й літератури переконання, що нібито якась перша-ліпша кацапка, зроду не чувши української мови, ледви захотіла, у два дні перейняла мову зо всіма найтонкішими її власностями й почала писати по-українськи — та ще як? — краще всіх українських повістярів. Далебі, це зневажало українську мову: що ж то за така осібна, характерна мова й письменність, коли всякий чужосторонець возьме й зараз писатиме, та ще як досконало.
Листові Олени Пчілки до Ом. Огоновського не можна відмовити в патетичності.
Патос обурення був тільки оберненим проявом здивування перед надзвичайністю її літературного таланту.
Марка Вовчка лаяли, бо їй дивувались, але коли її вславляли, то її твори протиставляли творам Пісемського, Ґріґоровича, навіть самого Турґєнєва, і такий тонкий естет і знавець стилю, як Конст. Леонтьєв, віддавав перевагу творам М. Вовчка.
Ів. Стешенко в рефераті, читаному року 1908 на засіданні Київського Наукового Товариства, так само, як і Олена Пчілка, відмовляв Марії Марко Вовчок у тім, що вона могла внести в оповідання щось своє, окрім хіба фабули. Вона, на його думку, не була знавцем українського народу. Це не вона надала душу оповіданням, не вона зробила їх блискучими малюнками селянського життя, не вона створила з них шедеври мовної розповіді.
В захопленні перед творами Марка Вовчка Стешенко проголошував самий факт авторства Марії Олександрівни за міт. Її буття було таке ж сумнівне, як і буття богів.
Така є властивість людей, що вони вславляють нездар, висовують пересічні здібності, обороняють «другосортних». Здивовані творчою надзвичайністю генія, вони заперечують його існування, щоб його заслуги застосувати на рахунок нездари. Зневажаючи Марка Вовчка, вславляли недоладного, обмеженого, малоталановитого Опанаса Васильовича.
В Маркові Вовчку багато незрозумілого; її успіхи в літературі були такі ж незрозумілі, як і надзвичайні успіхи в чоловіків.
Приблизно те саме, що Олена Пчілка писала про місце й ролю Марка Вовчка в українській літературі, те саме писала й К. Юнґе, дочка графа Толстого, приятеля Шевченкового, про дивовижні успіхи Марка Вовчка в найвидатніших чоловіків того часу.
— Що є такого в цій жінці, що всі нею так захоплюються? — запитує К. Юнґе. — Зовні — проста баба, відбиток чогось commun; гидкі («противные») білі очі з білими бровами та віями, пласке обличчя; в громаді мовчить, ніяк її не розворушиш, відповідає тільки «да» і «нет».
— А всі мужчини сходять від неї, — каже К. Юнґе, — з глузду: Турґєнєв лежить коло її ніг, Герцен приїхав до неї в Бельгію, де його мало не схопили, Куліш через неї розійшовся з жінкою, Пасек захопився до того, що кинув свою працю, свою кар’єру, змарнів увесь і їде з нею, не зважаючи зовсім на те, що брат тільки видужав після гарячки, а мати захворіла з горя…
— Марковичева вміє так зробити, що її прихильники скрізь обстоюють її, вона кинула чоловіка, чудову людину — кажуть «він її не вартий»; кинула хлопця, тримала його, як собаку на кухні — кажуть: «її душа надто велична, щоб задовольнятись життьовими дрібницями». Як мене обурює ця жінка. Де ж справедливість, коли такі створіння живуть на землі, щоб іншим життя псувати?
38
Це саме повторює Турґєнєв про Марка Вовчка і в листі до П. В. Анненкова з 3/VI-1860: «Тут також і Марко Вовчок — це чудесна, розумна, чесна й поетична істота, але захоплена пристрастю до самознищення: просто так себе обробляє, що клоччя летить».