Запитання нездари Сальєрі, в зміненій рецепції, повторене знов і прикладене до Марка Вовчка, цього Моцарта любовних історій 60 років.
Нічого привабливого і — «чоловіки сходять із глузду». Безрадна, мовчазна, конфузлива і — життя людей, що в неї закохуються, обертає вона в трагедію, ламає, розбиває, псує, губить, вивертає людину.
Н. О. Оґарьова, Герценова дружина, каже про Марка Вовчка:
— Турґєнєв[39] мав рацію — вона була не гарна, тільки її сірі великі очі були непогані, в них світились розум та український гумор: крім того, вона була струнка і вміла вбиратися з смаком.
— Обличчя дуже лагідне, але просте, — описує її Віра Аксакова.
— Бльондинка з сірими очима, рівними, плавкими і спокійними рухами, русявими косами, — згадує за неї Дм. Маркович.
Про «невродливу її фізіономію» каже також і Ап. Суслова («Годы близости с Достоевским». М. 1921).
Славетний фізіолог проф. Сєченов у своїх мемуарах так розповідає про своє знайомство з Марком Вовчком у родині Пасеків:
— Т. П. Пасек нерідко запрошувала Дм. Ів. Менделєєва й мене до себе то на чай, то на московський пиріг абож щі, і в її родині ми завжди зустрічали пані Марка Вовчка, яку рекомендовано було в вічі, як письменницю, а за очі, як бідну жінку, що страждає від суворої вдачі свого чоловіка. Чи то не звертала вона жадної уваги на нас, чи то ми не доросли до розуміння душевних її скарбів, але в мене принаймні не лишилося жадних вражінь до неї щодо цього. Нічого більше: білява, невродлива, не дуже молода і досить огрядна дама, без усяких прикмет змучености на обличчі.
— Проста до пошлости, — ось яке вражіння справляла Марко Вовчок у житті.
Марія Карташевська в листі до Віри Аксакової з приводу оповідання «Игрушечка» писала: «Що за величезний талант у цієї жінки! Ні, вона, певно, прикидається, являючись такою простою, ледве-ледве не пошлою жінкою в звичайному житті».
Отже, це й була така Марковичка. Така вона була не тільки у вражіннях інших від неї, але й у своїй власній автохарактеристиці. 16-літньою дівчинкою й 30-літньою жінкою. Завжди однакова: байдужа, рівна, спокійна. «Ніщо її не зрушало, ніщо не дивувало». 16-літньою дівчинкою вона вже відчуває в собі отую Ґетеву олімпійську споглядальну незворушеність: дивний спокій, незрівняну байдужість; ніщо її не хвилює, не зачепить, не зацікавить.
Чудесна насиченість, наповненість, достиглість.
— Мовчуще божество! — як назвав її Куліш.
4-го вересня року 1850-го, 16-літньою дівчинкою Марія Олександрівна писала своєму нареченому Опанасові Марковичу:
— Через що в мене така дивна вдача? Усе мені здається я пережила, про що б я не чула й не бачила. І ніщо, здається мені, мене не лякає, як інших. Усе нібито надто звичайне. Чи це байдужість, чи це сподіванка, що все, що трапиться, обернеться якнайлучче, чи я надто певна в собі, що зможу все витримати, Я уявляю собі іноді всі нещастя, які можуть трапитись — нема жадного, якого б я не могла перенести. Мені здається, я перенесла б усе спокійно і, сказати — з радістю, викупляючи всі помилки неповерненого минулого, навіть прийдешнього.
На забуваймо: це лист 16-літньої дівчинки!..
— Багато, — пише вона про себе далі в тому ж таки листі, — багато є такого, чого я не можу сама розтлумачити словами. У мене так багато думок, що я нібито завжди думаю. Іноді, розмовляючи, я відчуваю раптом як прилинуть думки найрізноманітніші: добрі, лихі, порожні, важливі, усе так перемішано, і все здається так дивно. Коли я буваю насамоті з природою, мені здається, ми вкупі, разом думаємо, але я не можу розповісти. Не можу… Чи ж бачив ти, як тіні набігають на горби після півдня? — Мені здається, всі думки в мене також одна за одною минають швидко, швидко, не встигаєш за ними стежити.
Безкрає синє, забарвлене чистим індиґо небо. Горби, що відходять у блакитну далечінь. Темносині ліси. Ввесь світ насичено цією синьою блакиттю. У синяві неба, в далечині ультрамаринових лісів тануть думки, такі ж ясні й прозорі, як і хмарки на небі. Навколо синій спокій, блакитна тиша.
Після півдня!
Лежати на землі, дивитись на небо й думати.
Навколо й на душі божественна спокійна байдужість всепізнаности й всепевности…Та переповненість думками, та мудрість, що вища від слів, що вже не знає слів, що її не можна виявити в словах. Тільки мовчазність може бути варта цієї мудрої насичености буттям і думками.
39
Порів. лист Ів. С. Турґєнєва до П. В. Анненкова з 8/VI-1860 про М. О. Марковичеву: «Це дуже мила, розумна, хороша жінка з поетичним складом душі. Вона буде на Байті, і ви повинні неодмінно зійтись із нею… Цур, не закохайтесь. Що дуже можливо, не зважаючи на те, що вона не дуже вродлива».