Розділ IV
Параска Глібова
Рік 1860 приніс для Куліша два нових знайомства й два нових романи — чернігівський роман з Параскою Федорівною Глібовою, дружиною Леоніда Івановича Глібова, відомого байкаря, та полтавський роман з Ганною Павлівною Рентель.[40]
3 червня 1860 р. Куліш писав до Петербурґу Д. С. Каменецькому:
— В Чернігові я вже другий тиждень і проводжу тут час з такою приємністю, як ніколи й ніде.
Весело! Весело! Весело!
— В Чернігові люди живуть так гарно, як тільки можна бажати од невеличкого провінціяльного міста.
Тож таки коло нього ходили, його слухали, розважали. Купання, катання, прогулянки, подорожі за город: кашу варити, сало на шпичках смажити, пісень співати, козачка танцювати… Не Чернігів 60 років, а справжня Січ Запорізька. Тут тобі й скоки, й викрутаси, та через голову та колесом, а до того ж ще й найпривабливіше кохання, найніжніший флірт. Який великий поет серце людськеє! — проголошував Куліш. Проза життьова оберталась в поезію серця, і все життя здавалось чудесним, таємничим і радісним.
Найближче зійшовся Куліш в Чернігові з Леонідом Глібовим та з Степаном Даниловичем Носом.
Про Глібова Куліш писав Каменецькому: «У Глібова є хороші вірші. Приміром:
Ніхто більше Глібова виглядом, манірою й читанням не скидається на поета. Його призначення було високе, і в іншому суспільстві, за інших обставин він був би незрівняний естетичний критик і поет. Але гниле життя в панському нашому суспільстві згубило його. Він не живе, а одживає, хоча й сама руїна прекрасна в цій особі, яку задумала природа в найщасливішу хвилину».
Та в особливому захопленні був Куліш від Носа:
«Дуже приємна людина — Ніс… Це ім’я буде в нас безсмертне. Це така людина, якої й історик, і поет найбільше потребують. Між народом він — свій, без найменшої натягнености. Супроти його я вже джентлмен, тобто відрізнений від народу недостатністю народнього виховання. Він учиться в народу і чудесно вчиться. Вищого за нього немає етнографа, і деяка навіть обмеженість розумових дарів допомагає йому черпати матеріяли для етнографії в усій їх чистоті, без сторонньої домішки».
То була найвища похвала для людини й письменника, коли її називав Куліш етнографом…
Український гурток у Чернігові був міцненький. Було тут багато молоді, настроєної також романтично, як і Ніс. Отже, явочним порядком заснований був так званий «Носівський курінь», щось подібне до українського клюбу. До «куреня» вступити було вільно кожному, аби тільки він одягавсь у народне вбрання та розмовляв народньою мовою.
Було й так, що всією громадою виїздили за город, розкладали багаття, смажили на шпичках сало, пили, співали народніх пісень, деклямували поезії Шевченкові й вертались додому.
Гостинність самого Носа була в такій «широте беспредельной», що, не питаючись, спинявсь у Носа кожен, хто хотів, так що Ніс не бачив іноді й господаря речей, хто він і що він, тільки бачив його валізи. Обідав у Носа теж хто хотів, і тільки по обіді кидано гроші в карнавку, прибиту на стінці. Члени «куреня» не абиякої ваги надавали народнім звичаям стародавнім і за Носовим приводом прагнули реконструювати козацьке запорізьке життя колишнє в своєму побуті.
Отак, як Куліш у своїй «Чорній раді» запорізьке життя та Кирила Тура змалював:
— У нас на Січі приїжджай хто хоч, устроми ратище в землю, а сам сідай, їж і пий, хоч трісни — ніхто тобі ложкою очей не поротиме. А ці городові кабани усе мають за власне, що перше забрались у баштан.
Уставши з-за столу Кирило Тур подякував за хліб-сіль по-свойому:
— Спасибі Богу та мені, а господарю ні: він не нагодує, то другий нагодує, а з голоду не вмру, — та й потяг із подвір’я, не сказавши нікому й прощайте, наче з свого куреня.
Своєю щирою вдачею, широкою, надто експансивною «запорізькою» натурою, також через свій непоганий баритон та ориґінальний зовнішній вигляд Ніс був дуже популярний не тільки в Чернігові. Принаймні Ніс згодом писав про себе:
— На мене на Україні дивилися, як на міт. Знаю, що чомусь у чернігівському бутті моєму, як на диво, хотіли поглянути на мене всі проїжджі, навіть і за 300 верст, а може й дальні странніє. Навіть були й такі, що уявляли мене диким вершником і побоювались трохи, особливо вночі, та ще темної, недовірливо позираючи на віконце. Одне слово, були такі щасливі фантазії, що зробили з мене новітнього Гаркушу.
40
Листи Куліша до Глібової опубліковано: 1) Ів. К-й. До життєпису П. Куліша. «Червонный шлях» 1924, кн. 8–9, ст. 268–285; 2) Микола Левченко. До листування П. О. Куліша з П. Х. Глібовою. Записки Іст. Філ. Відділу ВУАН 1927, кн. X ст. 293–298.