— Волітиму сподобатись Вашому панотцеві. Сподіваюсь, що він згодиться на все те, на що згодився й Леонід Іванович, а любов усе може; нема нічого в світі, перед чим би спинилась справжня любов.
В Ніжені Куліш прожив у родині пані Параски з тиждень і в двадцятих числах червня приїхав до Києва. В Київ Куліш приїхав червня, певне, 23 й лишався тут тижнів зо два до 5 липня.
— Мені весело в Києві, як і в Чернігові! — писав Куліш Каменецькому 28 червня. — Передо мною здійснюються чудеса.
А в листі до Леоніда Івановича Глібова з 24 червня так змальовував своє київське життя:
— Спинився я в Европейській гостинниці, No. 25, і вперше, після виїзду з Петербурґу, маю незалежну й тиху кімнату. Я так від цього зрадів, що хочу обернутись до свого звичайного й правильного життя. Дніпро від мене дуже близько, і я вже пірнав у ньому, а під боком — Царський сад для прогулянок. Здається, я проживу в Києві не менше 10 день, а може тижнів 2 чи 3, коли я буду спокійний.
Тим часом до Києва приїхала й пані Параска, і Куліш з нею проводили ввесь час укупі. Куліш почував себе цілком щасливим: він жив. Він почував, що живе, як ніколи, повним, напруженим життям.
— В Києві, — писав Куліш згодом 25 лютого 1861 до Глібової, згадуючи їхнє спільне життя, — Ви найшли дружбу, що незмінно тягнеться до цього часу і тягтиметься вічно.
І в листі до одного з своїх приятелів Глібова писала:
— За одну просту дружбу Кулішеву можна віддати і все і ніколи не покутувати.
Які далекі, сірі, мізерні уявлялись Кулішеві нікчемні дні минулого! «Погане минуле», — казав Куліш в листі до Каменецького. Тепер нарешті він міг забути його.
— Я, — писав Куліш до Каменецького 25 червня 1860 з Києва, — задоволений з свого внутрішнього миру… До Петербурґу відчуваю огиду і ніколи не хотів би до нього вертатись. Мені здається, що я тільки два тижні, як виїхав з цього скопища нечестивих. Але я зовсім не грубшаю, бо живу напружено й іноді не сплю від нервового роздратовання. Вивчив багато нових пісень. В Петербурзі в мене не було голосу, а тепер є. В Петербурзі я був такий пригнічений, що дуже рідко просив навіть вас заспівати щось, а тепер співаю абож насвистую без перерви. Душевне здоров’я моє поправилося.
— Обмеженість понять або перешкоди з боку побічних осіб псували нам діло, а все таки воно було ділом і лишиться ним назавжди для головних дійових осіб,[43] — каже Куліш, розповідаючи Каменецькому про свій чернігівський роман та взаємини з Глібовою. — Один з моїх романів, — додає він, натякуючи на роман з Милорадовичівною, — розлагодився надовго, а може й назавжди; зате інший — тобто з Глібовою — входить у блискучий період розвитку.
— Скільки, — каже Куліш, — я пізнаю таємного, чого не знають люди, які живуть усе життя з моїми героїнями. Який ясний стає для мене механізм нашого родинного життя — на різні лади й тони. І скільки чудесного одкрилося мені.
— Я, — визначає себе Куліш, — романіст переважно. Все інше для мене більш чи менш — сторона.
Куліша надзвичайно втішає цей чернігівсько-ніженсько-київський епізод з панею Параскою.
В листі до Данила Каменецького він писав:
— Я дивуюсь: які трапляються в житті явища! Яких чудесних тайн повне прозаїчне життя, що рухається перед нами! Який великий поет людськеє серце!
— Але досить, — додає Куліш, обриваючи свої визнання й обмежуючись натяком, — усе одно ви нічого з цього не зрозумієте. А розповідати все — труд не під силу та може й даремний труд.
Знов і справді вже востаннє в ці роки розкрилася перед Кулішем поезія сердечного життя, за життьовою прозою — таємничий любовний ліризм.
Тверезий, риґористичний, поміркований і обережний, Куліш під вражінням звичайнісінької, найбанальнішої адюльтерної історії, ладен вважати себе за Дон-Жуана, розпусника, великого грішника, пишатись, проголошувати, вийти на перехрестя й усім, усім, усім проклямувати фанфарами гонору свою сміливість, свою надзвичайну розпусту, свій виключний успіх у жінок.
Він у владі мітологічних образів: він удає з себе то Прометея, то Месію, то Дон-Жуана.
Тим часом, усе було простіш, звичайніш, «міщанніш». Він мислить гіперболями й метафорами і не помічає свого нахилу до мітологізації та прибільшень.
В листі з 4 липня 1860 Куліш писав:
— Я уже писав Вам [Каменецькому] що зі мною тут трапляються чудеса. Жінки залицяються до мене, як до Дон-Жуана. Це є щастя мого життя. Щастя тому, що я приємно занятий і забуваю своє погане минуле… Між тим людина одкривається мені в жінці дивовижно. Пізнаючи щодня, що таке жінка, я разом з тим зрозуміваю краще й нашого брата чоловіка… Але ніколи не вважатиму зближення з жінками за неварте високого характеру. Це то й єсть саме життя; а те, що називають життям учені та ділові люди, то — надвірня робота. Справжнє життя в хаті й під хатою, на виду жінки. Усе, що віддалік від неї — епізоди, що в’яжуться з головним.
43
Пор. у листі до Глібової з 5/ХІ-61: «Різні відомі Вам події перешкоджали їй [любові] до того часу, поки призвели мою душу в те становище, яке висловлено в першому листі після нашої розлуки на поштовій станції».