«Н. Г. Чернишевський, — пише Плеханов, — не розраховував на народню ініціативу ні в Росії, ні на Заході… Це була доба розчарувань, що прийшли за руйнацією сподіванок, пов’язаних з рухом року 1848. Це доба, що відзначається тимчасовою, але повною пригніченістю західньоевропейського робітничого клясу» (Н. Г. Чернишевський. СПБ. 1910, ст. 44, 285).
Тільки поволі переживалося ці настрої аполітичного ліквідаторства й надто м’якого й гнучкого опортунізму; хоч, треба визнати, вражіння р. 1847 були в Кулішеві такі міцні, що заперечити остаточно своє ліквідаторство, аполітизм і опортунізм він ніколи не міг. Згадаймо остаточно й назавжди «зліквідованих» — Гулака, Оп. Марковича та інших Кирило-Методіївців, які вже ніколи не звільнились од почуття пригноблення. Їх назавжди було викинено з колії.
Доба 50 років — доба «пишних людей», що не почувають соціяльного ґрунту під ногами. Віра Аксакова в своєму щоденнику занотовує:
— Ми незадоволені, ми відчуваємо прикрість, але ми параліжовані. Можливо, що ця безсилість походить від того, що ми, як справедливо гадають, одірвані від народу, що до народу й не доходять причини нашого обурення. А без народу яка може бути сила в окремих особах і навіть верствах?
Це надзвичайно влучна оцінка тодішньої соціяльної і політичної ситуації; в руках опозиціонерів 50–60 років, до якої б групи вони не належали, не було жодної реальної сили, що на ню вони могли б спертися в своїх антиурядових тенденціях.
М. Н. Покровський виразно з’ясував цю асоціяльність політично-громадських позицій того часу. Він пише: «В руках декабристів була реальна сила, за допомогою якої вони сподівались досягнути своєї мети, — цією силою було військо. В руках Чернишевського та його гуртка жодної реальної сили не було, — тут то й була ахіллесова п’ята російського демократизму шестидесятих років. Про робітників ніхто й не гадав: суспільне значіння пролетаріяту зрозуміли в Росії, та й то не всі; тільки згодом, років на п’ятнадцять пізніш. Спробували дійти до селян, але на допомогу самих селян можна було розраховувати тільки в більш-менш віддаленому прийдешньому».[12]
Коли в 60 роках бракувало соціяльного ґрунту, то що говорити за п’ятдесяті?! Брак реальних активних соціяльних сил повинен був обумовити розвиток відповідних ірреалістичних, асоціяльних і пасивних теорій, де політичну акцію було б замінено на моральні й етичні абстракції, де б центр ваги було перенесено з мас на окрему людину, з акції на інтелект, з буття на думку. Свідомість безсилости й параліжу примушувала деформувати свої прагнення.
Непевність економічного становища, постійні хитання між містом і селом, між Петербурґом і Україною, невиразність соціяльної приналежности, — дрібний поміщик, дрібний буржуа, буржуазний інтеліґент, — визначили таку ж невиразність ідеологічної лінії Кулішевої.
— Сили общественної, — писав Куліш у листі з 30 березня р. 1857, — тепер немає.
— Дика ще наша сторона, — пише він в іншому листі, — що та пуща віковічна. Ще чи не вперше цюкнула сокира. Багато, багато діла! і туга хватає за серце чоловіка, що луна йде пущею од його цюкання. Ой хто в лісі, обізвися! Не багато обізветься людей, шумить, гуде дика природа!
Громадської української думки в 50 роках не було зовсім; були самітні одиниці. Тут джерела тих особливостей громадської роботи, що дивують і дивували нас у Куліша. Тут причина й коріння Кулішевої громадської неврівноважности, його асинтетичности.
Переводячи громадську роботу, Куліш працював сам. Він сам у дикій пущі, піонер з важкою сокирою, — таке образне самоуявління Кулішеве. Миколаївська епоха — це роки лункої та пустої тиші навколо рідких та небагатьох борців з самодержавством. Це епоха, коли носії нових відносин, борючися, наштовхувалися на глухе, почасти індиферентне громадянство, почасти на громадянство, що з остраху приховалося. Ця політична й громадська індиферентність базується на тій економічній депресії, що так характерна для 20–30 років і яку російська економіка почала переборювати тільки в 40 роках, що, звичайно, не могло ще цілком виявитися в політичному житті Росії 40 років (З. Гуревич, 95).
Куліш не відчуває своєї залежности від суспільства, від громадського попиту на ідеї. Навпаки, він переконаний, що на ідеї, які він викохав і виплекав у середині себе, якраз жодного попиту з боку суспільства й немає. Він пропаґує ідеї супроти суспільства, виступаючи проти суспільства. Розрив з суспільством був умовою успіху тих ідей, що їх він проповідував.
12
Русская история, т. IV, 1925, ст. 150–151. Свідомість одірваности від народу була й у Куліша. «Ми, — писав він в “Епілозі до «Чорної Ради»”, — мало знаємо народ; ми тримаємо себе в стороні від нього, ніяк не належачи до його суспільства». Ці застереження Кулішеві треба мати на увазі, оцінюючи народництво 50 років. Про тему «одрізнености» від «простого люду “українського”» див. також у «Передньому слові до громади». Хата, 1860, стор. XIII.
Селянська теорія Кулішева — руссоїстична: він підходить до українського селянина як до того «ідеального дикуна», що його проповідували Руссо, Шатобріян, німецький романтизм, утопічний соціялізм тощо, — як до ідеальної людини, що зберегла свою природність, простоту, близькість до первісних праджерел і лишилася не зіпсованою від штучної цивілізації.
Для Куліша селянин не «чернорабочий пахарь», а втілення людини в її абстрактному ідеальному значінні: «человек в полном значений этого слова». Він розглядає селянина поза категоріями соціяльних та економічних взаємин, тобто свою селянську науку тлумачить не як соціяльно-економічну теорію, а як філософсько-етичну доктрину. Його народництво — моралістичне, витворене під безпосереднім вражінням Квітки.
Селянство в народницькій, романтичній доктрині слов’янофілів та українофілів 50 років було ідеологічною категорією, ланкою в філософській системі, арґументом, що ним обґрунтовували й на нього посилались слов’янофіли, висловлюючи свої групові соціяльно-політичні розрахунки. Народ був опозиційним протиставленням певних дворянських груп тій ненародній ненаціональній «німецькій» урядовій бюрократії, що захопила в свої руки державний апарат. Народницька ідеологія слов’янофілів 50 років була клясовою неґацією миколаївського державного режиму, що одсовував дані групи од участи в урядовому й державному житті.