Выбрать главу
3

4 липня р. 1860 з Києва Куліш писав до Каменецького:

— Виїжджаю з Києва завтра, сам, але проїхавши 200 верст, матиму попутницю…

З приводу тодішнього свого життя писав:

— До вас доходитимуть безглуздії сплітки про мене. Вони доходять і до мене. Я сміюсь із них без будь-якої гіркости. Як мало люди здібні прозирати в істину навіть і тоді, коли перед ними не ховаєшся. Що простіш чинимо, то глибокодумніш вони здогадуються, в чім справа. Тут фантазія в різнокаліберних моїх суддів розігралася до того, що мене вважають за якогось урядового аґента. Кому з них прийде в голову, що така людина, як я, шукає тихого притулку, як підстрелений птах? Мій веселий жвавий вигляд, сердешна радість, що визирають з моїх слів про різні різниці — зводять моїх спостерігачів з глузду, і вони не можуть розв’язати, який саме біс чи які біси сидять у цій людині. А в ній тихо співають янголи, але тільки нікому не переказує він, про що співають вони. Та й як перекажеш? і хто цього вартий?

У Києві Куліш прожив коло двох тижнів, а тоді 5 липня виїхав у Корсунь, де гостював у брата Тарасового Варфоломея Григоровича Шевченка.

— Тут мені добре, — писав Куліш Каменецькому 9 липня 1860 р. з Корсуня, — Купаюсь гарно в каскадах, і брат Шевченків дуже розумний і гарний чоловік.

З Корсуня Куліш проїхав через Богуслав, зробив дві станції й спинився в Лисянці, де знайшов чудесний сад, річку, мінеральні джерела, незрівняну тишу, спокій, радісну самоту, в якій ще виразніш, ще принадніш здавалися згадки про кохання, про кохану жінку, про внутрішній інтимний зв’язок…

— Чудесний сад хороший не тільки річкою Тікичем, не тільки скелистими берегами, а й своєю пустинністю. Власники давно вже покинули його, і тільки рибалка та сторожа володіють ним.

— Вчора я купався, кидаючись з скелі в трисаженну глибину. Потім пив чудесну воду з чудесної кам’яної криниці, потім слухав плюскіт мінеральних джерел, що линуть в скелисту й де-не-де огорнену високими бур’янами річку. Дерева тихо шуміли. Здалеку гуркотів грім. Хмари велично насовувались і затемнювали водне дзеркало.

Куліш рішив провести декілька день в цій «картинній самоті».

Від управителя він одержав дозвіл оселитися в маленькому будинкові, подібному на хатину, коло якого була напівзруйнована будівля для мінеральних ванн, що в ній, як казали, по ночах несамовитствують чорти. В декількох кроках — станція і дорога через городи.

Куліш віддався всім насолодам буття: брав у будівлі ванну залізуватої абож сірної води, абож купався в річці.

— Тут же ловлять рибу, і я вибираю першу-ліпшу для юшки, що варить рибалка-дід у казанку.

Навколо — поля, усіяні копами й женцями. Земля була вогка від дощів, і дні минали урочисто — сонні, ясні й свіжі.

— Так де в чому щастить і нашому братові! — казав Куліш.

В цей час він одержав листи від Глібової, і ці листи від коханої жінки наповнили його радістю. Життя здавалося оновленим, солодким і бажаним.

— Як приємно, коли вас люблять — Боже, як це приємно. І пустиню заселено тоді розкішними мріями, і самота — зовсім не самота.

— Нещодавно, — пише Куліш у листі до Каменецького з Лисянки 16 липня 1860, — я одержав такі листи, що винагороджують за багато в минулому. Тепер тільки я починаю жити, і на це в мене найвідрадніші докази.

Роман із Глібовою після деяких початкових ускладнень, що розв’язалися на користь Кулішеві, був найвідрадніший з усіх. У романі з Милорадовичівною на перешкоді стояло дівоцтво Лесине. В романі з Марком Вовчком Куліша надто турбували ревнощі, й тільки в романі з панею Параскою, «зіпсованою дівчиною», що вміла задовольнятись з «безтурботного життя без суворих плянів», він не тільки досяг «повного», як зазначає сам, «успіху», а й зазнав почуття оновлености, збуджености, життьової ясности.

Проходили грози, гуркотів грім, перепадали дощі, над річкою в зелених берегах кучерявилася срібляста пара, і в самоті лисянського парку Куліш заглиблювався в дрімотний плюскіт джерел.

Очищений в прозорості ясного почуття цей роман з Глібовою здавався таким чистим, таким романічним і надзвичайним.

— Але, — писав Куліш своєму довіреному Каменецькому, — не уявляйте якоїсь пошлої історії. Душа надто занята, надто багато відчувають обидві сторони.

Як гарно не було Кулішеві в Лисянці, він висидів тут не більше трьох діб і уже 22 липня 1860 був в Одесі, звідкіля збирався проїхати в Крим.

З Одеси Куліш писав Глібовій 26 липня 1860, розповідаючи про Одесу й своє одеське життя: