Ще в грудні Куліш мав певний намір приїхати до Чернігова і в листі з 23 грудня 1860 р. писав до Глібової:
— Ви питаєте, чи приїду я в Чернігів? Неодмінно приїду. А коли? На це питання боюсь відповідати, щоб не збрехати. Недавно мене мучило несамовите бажання зробити тисяч три верст у санях, щоб спочити й посвіжішати. Я хотів проїхати білоруським трактом на Чернігів, на Полтаву, на Харків, на Москву і за місяць повернутись до Петербурґу, та чую, що на Україні нема жодної дороги. А в Росії жахливі вибої, від яких мене нудить. Отже я обмежився однією мрією, а то побачили б Ви мою шапку — чудесна шапка. Ніякий мороз у ній не страшний…
Обіцяючи приїхати до Чернігова в травні, Куліш додає:
— Ви побачите, що моя дружба краще іншого кохання, самого палкого.
— На весні я буду на Україні і в Чернігові. Мені хочеться бачити й чути Вас. Але вже я не буду такий веселий, як був тоді. Та й суму теж не буде, а так — як треба доброму чоловікові. Молодість моя зникла. Ви бачили останній її відблиск.
Та це був настрій на мить; його намір поїхати до Чернігова — хвилинне бажання.
Кохання для Куліша завжди було «другосортним почуттям», почуттям «другого пляну», і, кінець-кінцем, у травні він поїхав не до Чернігова, а вкупі з Костомаровим рушив за кордон; via — Берлін, Нюренберґ, Швайцарія, Італія, Ґенуя, Ніцца, Мілян, Балкани, Туреччина та Дунай.
Подорож свою до Чернігова Куліш відклав на осінь.
— Мені, — писав Куліш Глібовій, — боляче, що я знищив Ваші сподіванки; тільки даремно Ви гадаєте, що Вам було б багато веселіше від мого приїзду. Нема в мене головного: задоволення з життя, а без цього що всі розмови й прогулянки?.. Та й жалько було б Вам на мене дивиться, що мені вічно нудно і часто сам я не знаю через що.
Закордонній мандрівці він віддавав перевагу перед коханням. Кохання було для нього почуттям умовним і обумовленим, і він не визнавав безумовности кохання. Отже це й треба мати на увазі, — «умовність» кохання Кулішевого, — коли ми говоримо про любовну його бездарність.
— Мені зовсім треба переродитись, — каже про себе Куліш у листі з 15/28 травня 1861 р. з Берліну. — Одно слово, я хорий, і мені треба лікуватись чужими мовами, чужими звичаями, чужою історією. За кордоном я почув себе, ніби я втік на батьківщину з чужої країни. Після купання в морі я видужаю остаточно.
І справді Куліш за кордоном спочив і заспокоївся. Його лист із Міляну з 2 червня н. ст. 1861 — ясний, збуджений, веселий.
Хаос минулих днів, які в щоденній метушливій мінливості приносили щодня нові почуття й нові вражіння, нагромаджуючи одне на одне, тепер кристалізується в творчих чітких оформленнях, перетворюється в споглядальну цілість.
— Я задоволений, — пише Куліш до Глібової, — з своєї мандрівки і більш за все тому, що вона робить для мене ясним моє попереднє життя. Я звичайно не встигаю пережовувати того, що потрапляє мені в душу, і тепер завжди одригаю жуйку: грубий але вірний вислів. Я багато заборгував сам собі в розумовій роботі. Багато так ще й лишається необміркованим в мені, як нагромаджено плином життя, а це не гаразд: треба вести внутрішнє своє господарство доладу, щоб не опинятись в хаотичному стані.
Із захопленням, що вимагає повної безпосередности, заглиблений у світ художніх вражінь, ніби в чарівну музику, він споглядав Германію, Швайцарію, Італію так, ніби досі він їх ніколи не бачив абож бачив, та не розумів.
Він у захопленні од Міляну, од Мілянського собору, од італійської природи, од повітря, що є найвитонченішою принадою країни, од соборів, що їх рослинна піснеподібність робить їх повітряною приналежністю неба.
— Природа, Боже, яка тут природа! Голова запаморочується — такі чудеса. Чи знаєте ви вірш Пушкіна (певне, не знаєте):
Але над усім панує згадка про вроду обличчя Глібової. Жадного обличчя італійки не знайшов Куліш, щоб була вона вродливіша за неї.
Куліш із Костомаровим приїхали до Міляну в день урочистого святкування визволення й з’єднання Італії; усі вулиці сяяли прапорами, з вікон віяли різнобарвні тканини.
— В Мілянському соборі слухали ми пишновеличну літургію з двома органами і півчою, кращою в світі. Ми бачили десять тисяч народу, що зібрався в церкві. Багато приємних облич, але жодної красуні: це дивно! Жодного обличчя такого, яким Бог обдарував Вас — жалько тільки, що Ви не знаєте ціни цьому дару.