— Пробуду тут [тобто а Петербурзі] ще до травня, а на початку травня гадаю поїхати в Полтаву… Не забувайте за мене; пишіть до мене. Залишіться назавжди моїм другом, не дивлячись на час і просторінь. Щодо мене, то я через свою натуру не можу бути до Вас іншим, як я був досі. Що мене утримувало від подорожі до Чернігова, то й утримує. Небажання зустрічатись із людьми, які в вічі одні, а за очі інші. Таких людей багато і в Полтаві; але там у мене є притулок ні для кого не приступний. Там у мене книжки й папери; там я можу спокійно працювати й дихати прохолодою дерев. При тому ж у Полтаві національний елемент процвітає. Любов’ю до рідної мови Полтава супроти Чернігова — Атени. Словом, окрім Полтави, нема куди мені їхати для спокійної праці, а для мене треба бути якомога спокійним при літературних вправах.
З 6 квітня р. 1862 маємо останнього листа до Глібової. Тематика цього листа — звичайна: отеє хитання між творчістю й коханням, що є таке типове для Куліша.
Куліш писав:
— Нічого не може бути привабливіше від тих стосунків, в яких ми тепер перебуваємо. Бачившись так часто протягом двох тижнів, ми подали привід для найбезглуздіших розмов. Усе перешкоджає нам бути ближче, а коли б і не було зовнішніх перешкод, то одна любов моя до самотньої праці вічно б нас розлучала.
До того ж, — у неї є обов’язок перед чоловіком; у нього перед дружиною.
— Од життя я не того вимагаю, чого Ви; та навіщо входити в цей предмет, коли я повинен був зважити Ваш обов’язок, глибоко Вами освідомлений, до людини, без Вас безпомічної.
Згадуючи початок їхнього кохання, Куліш додає:
— Коли я тоді, бувши під недавнім очаруванням, так твердо покорився своїй долі, то можете гадати, що сталося з моєю рішучістю, коли ніщо не перешкоджало мені міркувати тверезо про моє й Ваше становище. У мене теж є обов’язки, од яких не можуть звільнити мене жадні прикрості; у мене є спомини, святі для мене — їх не можна забути, не можна перестати поважати. Ось чому й гроші й послуги я пропоную так само старому моєму другу, як і з Вашого боку Вашому. Особисто я лишаюсь вільним в своїх душевних справах, Нікому до них немає діла.
І знов повторена думка про самоту, про обов’язок самоти і про літературну працю, що їй самій він відданий.
— Я сам і вічно буду сам. Краща сторона моєї істоти належить літературі, як способові благочинно впливати на суспільство. До цього часу я мало зробив і, може, зроблю мало; але я знаю, що це мале після моєї смерти призведе до великого.
В травні Куліш збирався їхати до Полтави, але до Чернігова їхати не збирався. Кохання скінчено. Він нездібний кохати.
— Пишіть мені про себе. Я повідомлятиму Вас про себе. Може, колись і побачимось, та для чого? Нам важко бачитись, тобто мені попри всю зовнішню холодність мою. Усе, що почувалось і говорилось, залишило в мені найважкіші сліди. Якось то воно вийшло гидко [«безобразно»], зовсім не схоже ані на Вас, ані на мене, тому що все навколо зроблено гидко, і найкращі душевні рухи мимоволі набувають безглуздих форм. Одно слово я бажав би, щоб цього ніколи не було й викупив би важкі почуття найрадіснішими й поетичними хвилинами.
— Сумно мені, —кінчає Куліш цього свого останнього, прощального листа, — сумно мені, що Ви страждаєте. А я вже кінчив період гострих болей і почуваю тільки глухі. Багато, багато і без того в мене гіркости на душі. Одна енергія діяльности підтримує мене.
Підбиваючи підсумки своїм взаєминам з Милорадовичівною, Куліш казав про біль і сором.
Гидко й важко йому, коли він згадує про свій роман з Глібовою.
Не вмів любити й не любив любови Куліш…
Розділ V
Ганна Рентель
В травні року 1860 Куліш приїхав до Полтави, де в нього був давній приятель Дмитро Павлович Пільчиков.
Куліша, автора «Чорної ради», видавця «Записок о Южной Руси» та «Хати», зустріли в Полтаві з великою пошаною й приязню.
9 травня Пільчиков улаштував обід, на який запросив декого з українофільськи настроєної молоді і, між іншим, О. Кониського.
«Куліш був, — як розповідає О. Кониський, — людина типово вродлива, розумна, добре освічена, та всі ці якості перед молодими ентузіястами-демократами затьмарювала якась Кулішева пиха, холодна стриманість і надмірне його самолюбство; Куліш не припускав у суперечках жадних заперечень навіть збоку Пільчикова».
Як і раніш, так і тепер і завжди Куліш поводився відчужено, тримався в товаристві відокремлено. Він не тільки не любив підлещуватись, запобігати, але разом з тим він мав нахил дратувати й зачіпати. Може, це була проста властива йому маніра поводитись, а може він це робив і навмисне.