— Усе перемоскалилося; рідного краю ніхто не знає й ціни йому не зложить (30/ІІІ-57).
Української громадськости немає, її треба створити. Попри всі свої антигромадські звички, Куліш більше, ніж хтось інший, зробив у 50–60 роках для того, щоб створити українську громадськість.
Улюблена Кулішева думка, що її він не раз повторює, це думка про смуток і скорботу праведних і про викуплення людства через страждання пророків, що мають проректи людству вищі «Божі» істини.
В цій атмосфері одірваности, де бракувало громадськости, розвивалася свідомість безґрунтовности, незв’язности, безглуздя.
П. О. Плетньов казав Кулішеві, що всі його сподіванки на національне відродження України — «безглузді».
Куліш не заперечував цього. Так! Те, за що він змагається, безглузде, але саме через це він і бореться.
Хай живе безглуздя, бо в ньому живе зерно величнього прийдешнього. Те, що зараз здається безглуздим, воно здійсниться через 10, 15, 100 років: безглузде тепер опанує згодом всесвіт.
— Ви, — писав Куліш до Плетньова 3 квітня 1857, — маєте цілковиту рацію, кажучи, що мої наміри безглузді. Коли б вони не були такі, то їх і не було б зовсім! Чи багато з того, що я хочу зробити, пощастить здійснити, це знає сам Бог; але загубивши віру в необхідність моїх робіт, життя так само загубило б для мене всю привабливість.
Не суспільство стимулює Куліша, а він намагається стимулювати суспільство. Він утворює громадську опінію, розбуркує національну свідомість, іде супроти тих, що втратили свідомість себе як нації, а тому, йдучи проти, всупереч, його світогляд є певною мірою те, чого нема, абстракція, утопія, романтична мрія.
Для Куліша з українського суспільства була фікція, не даність, а завданість. Від перших років своєї діяльности він знав, що для того, щоб громадську думку створити, щоб стати національним трибуном, для цього йому треба йти проти денаціоналізованого суспільства, розірвати з ним. Тут є громадська логіка Кулішевих антигромадських позицій.
Розрив з суспільством — провідна лінія суспільної акції Кулішевої.
— С обществом, к которому мы принадлежим, — писав Куліш в листі з 8 квітня р. 1853, — мы разлучены огромным неравенством состояній, мест, возглядов на вещи.
Звідсіля й ота Кулішева «байронічна» самота, поза метра, зневажливе ставлення до оточення. Він рвав з сучасністю, щоб творити прийдешнє.
В. Коряк («Українська література», 1928) визначає Куліша як організатора та першого ідеолога буржуазної української літератури. Куліш виступив у цій ролі ще за часів кріпацтва, тобто в ті часи, коли буржуазія українська тільки починала виростати, оформлятись в певну клясу, диференціюватись і відмежовуватись, конструювати свою ідеологію й політичну програму.
Початкова доба початкових оформлень, неостаточна диференційованість, приналежність Куліша до «середньої кляси», — все це обумовило недостатню чіткість соціяльно-політичних поглядів Куліша, його вагання, ухили, політичне та ідеологічне угодовство.
Кулішеві було заборонено друкуватись. Він мусів писати анонімно абож під псевдонімом «Микола М.».
Ім’я Миколи Макаровича було для Куліша тим шифром, що під ним він ховався від уважного зору «милостивого благодетеля» Леонтія Васильовича Дубельта, начальника III Відділу.
Куліш ховався під шифром не тільки з своїм авторством, але й з думками своїми. Зважаючи на цензурні заборони й перешкоди, йому доводилося погоджувати свої писання з вимогами офіційної благонадійности. Всі його твори — шифровані й псевдонімні. Для Кулішевих творів властивий розрив між замислом, справжніми намірами автора й виконанням, між зовнішньою тенденцією твору й внутрішнім розумом фактів. Куліш силувавсь писати в офіційному дусі, щоб офіційною благонадійністю прикрити й покрити, врятувати неблагонадійну двозначність фактів, що він їх малює.
Псевдонім як спосіб літературної творчости, маскування як певний спосіб художнього стилю характеризують творчу маніру нашого письменника.
У прикровенній, підцензурній, тій, що ми її тепер знаємо, редакції історичний роман Кулішів з доби «смутного времени» «Олексій Однорог» це — «українські леґітимісти 300 років назад», це нібито певна спроба довести миколаївському урядові, що українці і в завірюхах революційної хуртовини лишаються вірними синами «престола и отечества» і в свойому вірноподданстві ніколи не зрадять законного «Бориса» задля самозваного «Дмитра».