6 вересня 1861 з Валок Куліш писав до дівчини:
— Коли ми гуляли з Вами самі в живописній пустелі, я менш за все відчував нахил до дружньої бесіди: якесь тяжке, незрозуміле було тоді становище душі моєї — щось схоже на бажання смерти від неможливости жити вповні. А тепер я нудьгую, навіщо я не лишився з Вами до ранку.
І він обіцяє:
— Коли іншого разу ми побачимось, я віддамся ввесь в Ваше розпорядження і не подивлюсь ні на які безглузді розмови.
Отая здержаність давалась Кулішеві не легко: у нього була пристрасна натура, але він ніколи не наважувався розкрити її цілком. Здержаність свою купував Куліш ціною тяжких душевних страждань, важкої смертельної нудьги.
Кохання — соціяльне почуття, на ньому завжди лежить відбиток соціяльних тенденцій. Куліш внаслідок певних об’єктивних обставин ніколи не міг розкрити себе цілком: спочатку злидні, потім катастрофа р. 1847, заслання, тоді боротьба за те, щоб вибитись знов на поверхню; Куліш звик обмежуватись, стримуватись, перемагати свої бажання, приборкувати свої почуття, ховати свої особисті й громадські наміри! Він не міг розкритись ані в своєму особистому житті, ані в громадському, ані в творчому. Він був більший, як ті можливості, що їх пропонувала його доба. Він ніколи й ні в чому не міг виявити себе цілком; ця «невиявленість» має так само соціяльний, як і сексуальний характер. В своїх взаєминах з жінками Куліш такий же примушений, приголомшений, стиснений, як і в своїх політичних і громадських виступах.
Приклад Куліша доводить аж надто виразно соціяльну обумовленість психіки. Його моральна депресія має корні в депресії соціяльній і політичній.
— Доля так розпоряджається нами, що мені не пощастило навіть і порозмовляти з Вами спокійно! — скаржиться Куліш в листі до панночки Рентель.
Він бажав віддатись їй цілком, але він не сміє. Не він розпоряджається долею, а доля розпоряджається ним.
Отака нудьга од свідомости, що він не може, не сміє, що він примушений бути «безчувственным», не зважаючи ні на що, досягала іноді в Куліша особливої гостроти й напружености.
Одного тільки разу за все своє життя, в романі з Марком Вовчком, він наважився на все; але життя сказало йому «зась!» Те, що для інших було легко й приступно, те для «різночинця» Куліша давалося з великими труднощами. Він знеміг у боротьбі з собою. Для Турґєнєва роман з Марком Вовчком був легким «ігровим» почуттям; для Куліша цей роман був переживанням «горестным и трудным».
Отой напад смертельної нудьги, що схопив був Куліша
[<початок вставки:> подальший текст аж до знаку <кінець вставки> в друкованій книжці пропущено. — Прим. верстальника.]
в Берліні, коли він чекав там на Марка Вовчка, повторився і тепер. Куліш характеризує цей настрій як «тяжелое состояние души моей, похожее на желание смерти от невозможности жить вполне».
Соціяльна «невозможность жить вполне» була водночас і особистою, моральною, психічною, сексуальною. Через це й усі романи Кулішеві це, власне, не романи зовсім, а якісь «півромани», «півкохання». Жінка віддавалась цілком, а чоловік не наважувався переступити останньої межі. Своєрідний платонізм, обумовлений зовнішніми обставинами.
У Куліша була пристрасна, палка натура, але навіть у романі з Марковичевою він увесь час вагається між почуттям любовної пристрасти й бажанням порвати з коханою жінкою. Це бажання було міцніше від нього. Своєрідний «жах кохання» призводив до безглуздих, неможливих ситуацій, вивернених і обернених почуттів, до вчинків і слів, цілком несподіваних.
Він ревнував Марка Вовчка до Турґєнєва та разом з тим казав:
— Коли нею заволодіє Турґєнєв, я буду втішений.
— В цьому зближенні (Турґєнєва й Марка Вовчка) мій порятунок од найбільших бід.
— Остання моя рада, — писав Куліш Марковичевій, — ради Бога, їдьте з Турґєнєвим. Це одне може втішити мене.
Це ж його ipsissima verba! Він шукає порятунку для себе, штовхаючи кохану жінку в обійми іншої людини. Можна було б казати про цинізм, коли б насправді це не було гірким і безнадійним висновком «неможливости жити вповні». Зовні могло б здатися: Куліш цинічно знущається з себе, юродствує, ганебно, й гидко пародіює своє кохання. Ба ні! Усе було значно глибше, складніше й, кінець-кінцем, порядніше і людяніше. Усе зрозуміти, усе пробачити.
Жалюгідна мізерність, злиденна збоченість, примушена здержаність, неповнота, приголомшена пристрасність, — що винен Куліш? Не він юродствовав, життя юродствовало ним.