— Тоді ж, — додає в своїх споминах О. Кониський, — трапився в Полтаві з Кулішем цікавий епізод. В той день, коли Куліш приїхав до Полтави, ввечорі він прийшов до мене й розповів мені та Д. П. Пільчикову й В. Л. Трунову, що були саме в мене, що в останні дні, як їхати до Полтави, в Києві він випадково стрівся з цікавою особою: це була, за його словами, дочка середнього поміщика П-го повіту, молоденька пепіньєрка К-го інституту, дівчина надзвичайної вроди, розуму й патріотизму, що, через молодість та виховання, майже не мала характеру. Користуючись з слабкости її волі, батьки примушували її вийти заміж за чоловіка нелюбого, неосвіченого й деспота. Отже, треба було «врятувати її» з батьківського дому й привезти до Полтави, а тут уже влаштувати її спочатку десь в освіченій родині, а згодом клясною дамою в гімназію. На світанку наступного дня Трунов уже вирушив на поштових в колясці Куліша в П-ий повіт. За даною від Куліша інструкцією, Трунов приїхав в село пізно ввечорі, розшукав указану йому няню й довідався, що «панночку вже повінчали».
Важко сказати, чи стосується цей епізод до панночки Рентель і є останній епізод в його з нею романі, — чи, може, Куліш брався рятувати ще якусь іншу тамтешню дівчину. Так чи так, — це надзвичайно типова для Куліша — оця тенденція рятувати провінціяльних панночок.
«Мовчуще божество»
Біографічна повість про Марка Вовчка
Розділ перший
Ганна Барвінок, дружина Панька Куліша, в своїх «Споминах про Марка Вовчка» пише, що вона — Марко Вовчок — «була мовчазна, мало говорила, так що трудно було узнати її розум. Може од того Куліш назвав її “Вовчком”, що вона наче злякана, мовчуща!»
Коли р. 1857 Марковичка по дорозі з Немирова до Орла заїхала до Кулішів на хутір Мотронівку під Борзною і це була їх перша зустріч, вона здалась Ганні Барвінок здержливою й ніяковою.
«Нам вона здалась, — пише Барвінок, — боязкою, чи несвітською, не прикидливою до людей. Якось ні до хазяйки (стара Мотря Білозерська, мати Кулішевої), ні до мене, ні до Куліша не горнулася. Як по нашому темпераменту була непривітна, негаряча. А ми всі дуже до неї ласкаво оберталися. А вона якось погордо!..»
Трималась якось весь час напружено. Ніби осторонь. З якоюсь внутрішньо натягненою боязкою обережністю.
«Я, — пише Г. Барвінок, — так подумала: “Бідна!.. Може, її горе ще дитячого життя прибило, і таке приниження терпіла у тітки між людьми! Може, вона й од прислуги терпіла яку наругу, то їй усе й здається нелюдське!..”»
Зрештою, дуже тонка характеристика! З проникливістю жінки, що з першої зустрічі, з першого погляду вгадала, підсвідомо відчула в Марії Марковичевій свою суперницю, вона влучно вхопила головні риси її вдачі. Мовчуща. Ні до кого не горнеться. Ніби якось з холодком, немов з підкресленою, майже навмисною непривітністю, з якоюсь гордовитою стриманістю.
«Мовчуще божество!» як назвав її П. Куліш у ці роки своєї закоханости в неї.
Марко Вовчок свідома була своєї замкненої, упертої, вольової непокірливости.
«Я була ще з реп’яшок, а вже мене ніхто переконати не посилив!» казала вона про себе.