Через катастрофу, трагедію, втрати увійшла Марко Вовчок в Життя.
Щасливе дитинство буває часто прологом до нещасливої долі. Щастя нівечить дитину. Дитина надто слабка, щоб знайти в собі силу повстати проти щастя. Вона надто легко піддається спокусам щастя. Дитину пестять, і пестливість спустошує душу, пустотливість серце. Кристали енерґії розчиняються в рожевій воді марних ілюзій. Тільки голодна людина знає, чого вона хоче.
Нещасливе дитинство знесилює, ламає, нищить слабких, але загартовує дужих. Одних пригнічує, інших звільняє. Нещастя творить якусь ніби кору, тверду оболонку людини, вбирає в панцер, замикає людину в собі, виховує в ній відпорність. Нещастя концентрує внутрішні сили замість розкидати.
У Марка Вовчка було нещасливе дитинство. Опанас Маркович, її чоловік, в одному з листів згадує про «вічні сцени своїх і чужих незадоволень, якими доля заганяла тебе в дитинстві!»
Їй було 10 років, коли її мати, після смерти першого чоловіка, вийшла заміж вдруге. Та цей другий шлюб не приніс молодій жінці ані краплі щастя. Він лише знівечив життя їй і відібрав дитинство в дітей.
За згадками Вовчкового брата, Дмитра Вилинського, мати їх була «покірлива», «любляча й безмежно добра жінка», була розумна й гарна, добре грала на клявесинах, і, походячи, за матір’ю, з князівського роду Радивилів, одержала блискуче, великопанське хатнє виховання.
Натомість вітчим, що прийшов в дім Вилинських, був руїнник, бешкетник, п’яниця, картяр. Особливо страшний і несамовитий в п’яному вигляді. Тоді вже не людина, а звір, потвора в людському образі. Патологічний тип. «Розгнузданий, грубий і відчайдушний гуляка-картяр», як його характеризує Дмитро Вилинський.
Усе принесене було в жертву пристрасті до карт: сімейний лад і спокій, налагоджене життя, гроші, якщо вони з’являлися, врожай, коли його було зібрано, фамільні, радзивилівські брильянти дружини, люди, земля, маєток.
Програні меблі, сервізи, порцеляна, срібло, килими, все, що накопичувалося поколіннями, виносилося з хати й вантажилося на чужі вози. Коней виводили з стаєнь, і порожні закинені стайні оберталися в пустку. Кріпаки-селяни переходили в руки інших власників. Химерно росли суми боргів.
«Вітчим скоро звів нанівець весь маєток!» зауважує Вилинський.
Гра в карти супроводжувалася пиятикою, пиятики обертались в бешкети. Гуляти й пити це й значило бешкетувати.
Для гри в карти й гульні потрібний був гурт. Гості, пани-п’янички, людські покидьки, з’їздилися з усіх усюдів. Професійні шулери, багато разів биті й вже прогнані звідусіль, почували себе в Катерининському, як у себе вдома. Всі вони наказували, галасували, знущались, бились, гадили, намагаючись в бешкетництві перевершити господаря. Дім ходив ходором. Крики, музика, танці, горілчаний сморід, безладдя, бруд.
«Я пам’ятаю бурхливі сцени вітчима!» згадує Вовчків брат про дикі кошмари п’яного гультяйства.
Куди втекти? Де сховатись?
Скам’яніла, розкривши сірі, сповнені страху очі, білява дівчинка, стояла, притулившись до стіни. Сполотнівши, німіючи від жаху, вона дивилась як по дому проносилась буря.
Охоплений шалом нищення, збожеволілий од алькоголю вітчим зривав з вікон занавіски. Трощив дзеркала. З брязкотом падало скло. Зметений з стола посуд топтався ногами. Сокирою рубалися клявесини, столи, двері.
І коли цей сп’янілий ідіот, потвора, що в ній уже не було нічого людського, наближався, не знаючи, що він зробить в найближчу мить, до дівчини, вона з криком, в невимовному жасі, кидалася до матері, шукаючи в неї захисту.
Вона охоплювала рученятами материні коліна й, сховавши голову в складки її спідниці, плакала, захлинаючись од сліз, з серцем, стисненим відчаєм і болем.
А вітчим з реготом заносив сокиру й кричав: «Пусти, а то зарубаю!» Він стояв, похитуючись. У нього були червоні каламутні очі й розпатлане волосся.
Дружина робила спробу відштовхнути його й тоді тікала. А він з піднятою сокирою й диким хрипом нісся за нею з хати до хати, поки, послизнувшись, не падав і, впавши, не засинав безпам’ятним гарячковим сном п’яниці.
І якщо після таких потворних сцен вже якоюсь мірою тверезий, — зовсім тверезий він не був ніколи, — він спитувався погладити дівчину по голові, вона починала лихоманково тремтіти. І він, помітивши цей страх перед ним, сатанів. «Твої діти!..» — люто кричав він, і ганебна лайка звисала в повітрі.
«Картини, яких не треба дивитись би й дорослим, не то дитині!» Знечещений, знечищений, обернений в пустку дім. «Скрізь бруд, курява. Все переламано, порозкидано». Хаос пустелі, злидні. «Як нечисто все, як негарно, сумно, сумно було!» Розповідає Марко Вовчок в одному з листів про враження від рідного дому.