У дверях з’явилось довгасте обличчя із сірими очима і компанійською посмішкою.
— Молоток є?
— Ні, вибач. Може, у господині щось таке є?
Незнайомець зайшов до кімнати.
— То ти — мешканець цього притулку?
Еморі ствердно кивнув.
— Це страхітливий хлів та ще й за такі гроші!
Еморі не міг не погодитись.
— Я оце думав переїхати до кампусу, — сказав він, — але, кажуть, там мало першокурсників, і вони якісь лякливі. Та й що там робити? Хіба що вчитись.
Сіроокий вирішив зазнайомитись.
— Мене звати Голідей.
— Блейн.
Вони потисли один одному руки. Еморі посміхнувся:
— Де ти готувався?
— В Андовері, а ти?
— У Сент-Реджисі.
— Справді? В мене там кузен вчився.
Вони трохи поговорили про кузена, а потім Голідей сказав, що зустрічається з братом о шостій, щоб повечеряти.
— Приєднуйся, перекусимо разом.
— Гаразд.
Отак Еморі й познайомився із Берном Голідеєм (сіроокого звали Керрі) протягом скромного обіду, що складався із рідкої зупи і блідих овочів. Вони почали розглядати інших першокурсників (ті сиділи або невеликими групками і виглядали доволі скуто, або більшими компаніями і почувались, ніби у себе вдома).
— Кажуть, університетська їдальня препогана, — сказав Еморі.
— Є такі чутки. У всякому разі, однаково треба платити, з’їси ти там щось чи ні.
— Це ж — паскудство!
— Ошуканство!
— У Принстоні доведеться все ковтати на першому курсі. Майже як у школі.
Еморі погодився.
— Але справжнє життя таки тут, — наполягав він. — Я б не вступив у Єль навіть за мільйон.
— І я теж.
— Ти вже знаєш, чим будеш займатись? — запитав Еморі в Керрі.
— Я — ще ні. Берн хоче працювати у «Принці». Знаєш, є така щоденна університетська газета?
— Так, знаю.
— А ти щось для себе обрав?
— Загалом, так. Хочу спробувати грати за команду першого курсу.
— А ти грав у Сент-Реджисі?
— Трохи, — додав Еморі з удаваною скромністю, — але я так жахливо схуд, ганяв до знемоги.
— Ти зовсім не худий.
— Я був доволі моцний минулої осені.
— Он як!
Після вечері вони пішли в кіно, Еморі із захопленням прислухався до дотепних коментарів хлопця, який сидів попереду, а також до диких вигуків, що лунали в залі.
— Йуху!
— «Мій любий — ти такий міцний і сильний, — але такий ніжний...»
— У клінч[4]!
— У клінч давай, у клінч!
— Цілуй, цілуй її швидше!
— А-а-а-а!
Якась компанія почала горлати «Біля моря», і всі із запалом їх підтримали. І враз усе перетворилось на суцільну какофонію під тупіт ніг, а далі на безкінечний недоладний спів:
Виходячи із кінотеатру в тисняві натовпу, вони кидали і ловили на собі допитливі погляди. Еморі вирішив, що треба поводитися так, як поводили себе старшокурсники у передньому ряду: закинувши руки на спинки крісел, уїдливо і гостро, але водночас із домішкою поблажливості, коментувати фільм.
— Хто хоче сандей чи джигер? — запитався Керрі.
— А чом би й ні?
Вони всмак повечеряли і неквапно поплентались додому.
— Чудовий вечір!
— Класний.
— Будете сьогодні розпаковуватися, хлопці?
— Мабуть, так. Пішли, Берне.
Еморі побажав їм «на добраніч», а сам вирішив ще трошки посидіти на ґанку.
Велетенські крони дерев темніли чорним гобеленом на тлі сутінкового неба. Ранній місяць залив усе блідо-голубим сяйвом, і, погойдуючись у прозорому місячному павутинні, линула з темряви пісня, сповнена чи то смутку, чи жалю за чимось, що безповоротно зникло.
Він пригадав, як випускник, що закінчив університет ще у 90-х, розповідав йому про одну з улюблених витівок Бута Таркінгтона[5]: той полюбляв удосвіта, стоячи посеред кампусу, виспівувати тонко пісні до зірок, чим викликав у дрімотливих студентів змішані емоції (залежно від їхніх настроїв).
Раптом десь із передсвітанкової темряви Університетської вулиці випірнула біла фаланга: фігури в білих футболках і білих шортах ритмічно крокували вулицею, лікоть до ліктя, високо піднявши голови, і співали:
5
Таркінгтон Ньютон Бут (1869—1946) — американський романіст і драматург, відомий за своїми романами «Чудові Емберсони» й «Еліс Адамс».