— Щиро вдячний за запрошення, — я знемагав від задухи і болю в голові. — Лиш нудний я в компанії.
— Що ви, що ви! — Гривастюк замахав руками. — Ви в батенька свого вдалися, а то був чоловік тямущий: відкривав уста нехотя, але срібні слова казав. Цікава була натура.
— Спасибі за добру пам’ять про батька. — Я звівся.
Гривастюк теж встав, подав руку:
— То чекаю вас, пане Повсюдо.
— Дякую.
ІІ
Надворі падав сніжок. Важке сіре рядно неба стелилося низько над головою. Дністер душився в шумі крижаного лепу, замерзав. Я навгад ступав глибоким снігом, підставивши вітрові розхристані груди.
Левадиха пішла кудись на посиденьки. Я ліг і тут же заснув. А наступного ранку довго відлежувався. Читав колись, що флегматики й уві сні хочуть спати. Отак і я раптом, після першої удачі, відчував утому в усьому тілі і не міг до норми відпочити.
Левадиха вже не раз із грюкотом переставляла в сінях кочергу, нарешті моторно переступила поріг, злими очима повела по хаті. Все ж запитала, лагідно:
— Сніданок принести до ліжка?
— Зараз підведусь.
Одначе в сінях старенька не стрималась:
— Носить пияцюгу ночами!
Я тихо одягся і подався за село. Кинувши в ріку гілляку, йшов поволі за нею, поки не дочвалав до австрійського декунка, що метрів за триста від крайньої хати.
Бункер замело. Всередині стояв холодний присмерк і ходили шелести: відлунював кригохід із ріки. Я обмацав стіни. Їх вилили першокласним бетоном на сталі. Сівши на гарматне колесо, що примерзло в куті, я зробив перші підсумки моїх сільських буднів. Утішного було мало. Ми здебільшого пиячили. Але вчора вдалині непевно заблискотіла непорушна зірочка просвітку, до якої хотілося наблизитися.
Чого я й сподівався, в Колобродах розмовляють зі мною стримано, поки що не посягаючи на мою душу. Лиш Іванчук якось почав порпатися в моїй біографії, мов на власному городі. «Я трохи гордий, — сказав він. — Для цього є підстави, бо маю три роки гімназії, диплом слюсаря і два хрести за рани, та все ж бути «легшим» не завадить». Іванчук був п’яний. Торочив про новітню добу відродження, про те, що нас «не перевішають — не перестріляють», і брудними закостенілими пальцями розминав грудку смоли — він швець. Я йому відповів, що люди середнього віку часто несамохіть впадають у дитинство або в старість. Іванчук закліпав. Тоді я пояснив, що в душі відбувається зміщення, і речі сприймаються в таємничому освітленні. «І в серці починає витати бог, — поквапливо підхопив Іванчук. — Почуваєш себе, як у церкві великодної п’ятниці». «Це, це, — погодився я. — Виходить, і з вами таке буває?». Він трохи здивувався, потім насупився і попередив, що ми ще побалакаємо на делікатні теми. Хоч я «вчений», він заткне мене за пояс. Коли я додав, що навіть господня моральна хартія для пригніченої людини — один з видів ярма, він накинувся на мене з кулаками. «Ти на го-о-спода намірявся! — заверещав він. — Бо-о-га плюгавити?!» Ілля Гордій (ми сиділи в Шехтмана) дав йому стусана, і він підібгав хвоста.
Каменю натешу сам. І цегли наформуй для внутрішніх стін. Майстрів покличу хіба що до даху. Викапає моє золотко. Те саме, яким платили за рани цісарським воякам. А було так: після присяги нас вишикували фронтом до Трентіно й урочисто проголосили: «Його екселенція Франц-Йосиф щедро винагородить нас за подвиги. На війні не пропаде жоден день вашого життя». Ми підписали з його екселенцією угоду, що «заробіток» він пересилатиме нашим родинам. Але мені вчасно порадили переадресувати гроші на будь-який приватний банк, бо переобтяжений клопотами його екселенція має звичай забувати про фінансові зобов’язання перед своїми смертниками. Після розпаду Австро-Угрощини я негадано для себе став багачем: до моєї кишені таки втрапило трохи золотих монет з цісарської скарбівні.
О моє золотце!
Вимовляючи так, я бачу дорогого цісаря, який так невчасно від нас пішов на небо, і мені навіть соромно, що при сприянні банку я обібрав габсбурську домівку.
— О моє золото!
Я офірував його на майстерню, та де нині дістати устаткування? У галузі техніки революцію роблять матеріали, з допомогою яких людина оновлює знаряддя. Та нові матеріали нині працюють на смерть. Якщо основну роботу виконаю сам, то, може, трохи грошей залишиться. Найцінніший скарб наш — зугарні до всякого діла руки. До смерті буду вдячний Покутському за науку.