— Братові так само не місце в каньйоні, — кажу я обережно.
— Так, — розтягло відказує Ернест. — Колись до неї залицявся…
— Петер?
— Ну, звісно, Петер. Але ми всі католики, жити на віру нам Бог не велів.
— Петер, на жаль, здоровий, — хитрую я.
— На щастя і на нещастя… О, ця проклята війна!..
Ми розмовляли, тим часом на круглому столику з’явилися тарілки з шинкою і квашеною капустою. Ернест щедро нарізав домашнього хліба, бринзи, виставив глечик овечої гуслянки, сулію "цуйки", налив у чарки сивухи.
— За спокій, товаришу!
— За швидший фінал!..
— Аби вже скінчилося.
На килимах по стінах світлиці висіли ятагани, криві турецькі ножі, пістолі, рушниці.
— Я трохи колекціонер, — мовив Ернест, перехопивши мій погляд.
Я розсміявся:
— Чогось не бачу шмайсерів, мінометних стволів, сучасних револьверів. А мені на тракті довелося посперечатися з трьома гестапівцями. Вони не збагатили ваш музей?
– І ви тут?! Даремно я їх переховував кілька тижнів. Ви їх знищили?
— Довелося. Вони на мене напали.
— Свині! — По хвилі додав: — І не дивина. Це не фронтовики, а тилові щурики. Як оті ваші… "особливі". — Ми розмовляли німецькою, і Дорфман не стримався, по-своєму уточнив: — Wiw über kurz oder lang.
Я кивнув: "Які не коротко і не довго…" Зрозуміло, пане Дорфмане. Вам, пани нацисти, потрібні спрощені уявлення про негідників, хоч називаєте їх складними словами, навіть фразами. Злюче, знає, що таке добро, та однаково злюче. Що для вас означає "Langer und banden" — тобто "жадати і боятись"? Заздрісник це чи боягуз? Не ваша лексика: "Через мій труп!" Nur über meine Leiche! Або "Bei Leib und Leben"? "Під страхом смерті" й "клянуся життям". Та думай що хочеш, пане, полонені — це полонені, їх чекає доля полонених. Злочин і кара — це єдність милостині. В цьому відношенні я прагматик у минулому і в майбутньому. Його брата відпустимо до шпиталю, Петера Кайзера відправимо відбудовувати зруйновані фашистами міста, Патриція нехай виглядає принца свого вві сні, адже мільйони наших жінок не дочекаються звісточки, де принц загинув.
Ось яка рахуба… Долона спіймано, але одіссея ще не починалась, хоч уже в задумі повчальна.
— Ви знаєте, які чутки пішли в околицях Дежа? — замислено спитав Ернест Дорфман. — Що російський десантник організував на плато підпільний комітет з місцевих діячів опору.
— Як це стосується до нашого знайомства?
— А так… Підозріння падає на Фріца і на вас.
— Які цілі в комітету?
— Створити уряд Трансільванії.
— Уряд? Незалежний від Румунії, Польщі, Угорщини, Чехії і так далі?
— Отож-то. З благословення Кремля. Появився троянський кінь більшовизму.
— Комунізму, — поправив я.
– І як ви це сприймаєте? Вас незабаром вистежать націоналісти будь-якої масті, оточать і знищать. Вам треба підшукати базу, якщо негайно не вирушите до Сату-Маре.
— Поки залізницею на Деж не підуть поїзди, ми не рушимо з місця.
— Але у Фріца лишатися небезпечно.
— Вам цю версію навіяли гестапівці?
— Вони лиш намагалися пронюхати обстановку.
— Чому гестапівці вийшли на трасу без зброї?
— Ті хитруни шукали можливості потрапити в полон, на збірному пункті в Сату-Маре зв’язатися з перекинчиками з числа вашої охорони, підготувати повстання і відхід полонених на Балкани. Усе це мені вдалося підслухати, а розвідку вони вели невинними припущеннями і натяками.
— Я не покину каньйон, — сказав я твердо, наче це наказ головнокомандуючого. — Хто мене посміє продати, у двадцять чотири години заплатить життям, а з хуторів не залишиться й пучки попелу.
— Облиште, якби про це йшлося…
— Згодом!
— А чим важить той, хто вас буде підтримувати?
— Йому буде прощено окупацію Трансільванії вождем.
— Щось я тут не допетраю, — зітхнув Ернест. — Чию окупацію, яким вождем? Не розумію. Кому вірити? Чого сподіватися? Хто нам вигадав федерацію?
— Комунізм сягне Берліна. Цього слід чекати без найменших сумнівів. А федерації?.. Довкола Москви всуціль автономії.
— Отже, Румунія, Польща, Чехія, Угорщина, Болгарія?.. І не буде самостійної Трансільванії?..
— Так, ці країни стануть більшовицьким плацдармом перед рештою Європи і союзниками. А щодо національних автономій у Семигородщині — це міф.
— Апетит, виявляється, розгорівся… — понуро простогнав. — А драпали ж до Волги!
– І перед Наполеоном відступили. Війна з Гітлером — лиш спроба сил.
— Не все ще сказано, як і в фінську кампанію. Адольф готує нову зброю — і це не гра уяви, це доконаний факт, що внезабарі дасть про себе знати усьому світові.