— А ти як би хотів? Якщо викинуть в Сомеш, не буду заперечувати.
— Ти безжальний, як фашист.
— Я не б’ю зв’язаних, але вважай, що ти вже двічі заслужив.
— Вибач…
— Знаєш, ти — як той співак: і ніби є голос, а витягнути ноту несила. Ти бездухий, розумієш? А ще бравуєш, що бився під Бродами.
— Що ти, брате, мелеш!
Я сердито висмикнув з піхов кинджал і побачив, що в Назарія затремтіли губи і закотились очі.
— Не бійсь, дурню.
Перерізав на руках мотуззя, кинув йому ножа, банку тушонки й грінку хліба, з рештою пожитків рушив на другий поверх. Ноги Назарію зумисне не звільнив і лишив кулемет з торбиною набоїв. Побачимо, що він ще викине. Але він невдовзі видибав до нас. Розставив кулемет жерлом до виходу, всівся окремо, заходився вечеряти, мовби нікого тут не було. Звичайно, подумалось мені, апостоли ховаються тут, під круглою нішею галереї, яку підпирають вздовж стін мускулисті скульптурні геракли, тут апостоли почуваються ніби на якомусь містичному служінні, бо домівки їх розкидані на кілька верств довкруж, сховані у заліснених байраках, за обривистими скелями, за магістральними дорогами і всілякими "стратегічними об’єктами". Кожному з них рукою подати до жінки, затишку, безпеки серед рідних стін, насичених власним духом, помислами, спокоєм снів і добрих надій. Ми з Назарієм — чужинці. Назарія підмиває щось до зміни місця, якогось руху, бодай в нікуди. А ще він призвичаївся до аренних афектів — многостенної муштри в околиці Львова, Граца, Банської Бистриці, Нойгаммера, Жіліни, Фельдбаха, словом — України, Польщі, Словаччини, Баварії; до дружинних переходів; легіонерських наскоків; до грімкої команди "В атаку!"; до несподіваних з’яв генерала Фрайтага; до чуток про організаційні потуги генералів Шандрука, Шухевича…
Чогось такого і мені бракує… Не булави чи тризуба на рукаві, не кубів чи золотих дубових листочків на комірці. Я взагалі не хотів би знімати з себе куртку поверх кітеля з погонами лейтенанта і волів би не знати ні Конєва, ні Еріха Коха, ні Гіммлера, ні Бізанца, ні майора Остапенка, паршивого тупицю, якого буду ненавидіти до самої смерті разом з його хваленими заслугами перед батьківщиною і обожнюванням вождя.
Я належу до тих людей, які поклоняються усім трьом хрестам Голгофи: хресту жертви, хресту надії і хресту спокути. Якщо я не бачу за людиною, що вона визнає ці три хрести, я її не хочу бачити, а в прикру годину намагаюся її покинути, бо не маю довіри. Зрештою, ті хрести — як постулати Віра, Надія, Любов. Тільки я змінив би їхній порядок, поставивши Любов посередині, бо Спаситель вмер на хресті з любові до людей як створіння Господа.
Я не збираюся моралізувати з приводу Назарієвої невдалої втечі, але щось містичне мене спонукає до вироку: скарати негідника. Бо справді: чим він кращий за інших? Він нас зневажив, роблячи спробу втекти на волю. Ми тут засіли як добровольці самовтечі. Ми тут сидимо, як бранці невтручання, — й байдуже, аморально це чи почесно, адже люди, які живуть у пограниччі, живлячись з кордону між критичними ситуаціями і часовими епохами, і ніколи не роблять із свого способу життя загальної погоди чи примусового забобону. Це щось перехідне, але неминуче, як ніч перед розвидненням. Ми бачимо обидва береги добра і зла, між якими ніколи не буде гармонії, перебуваємо у зоні найбільшої сейсмічності, одначе витаємо понад усім, хоч відчуваємо болючий дискомфорт. Тому нас не слід дратувати, щоб не наразитися на жорстокий опір, бо весь час готові до відпору. Ми малим ситі, але сердиті і, що-що, не самоїди, хоч не маємо чітко визначеної позиції.
Словом, ми — дикуни.
Ми існуємо, сказати б, тимчасово, не озираючись на вчорашній день, в сентиментах "сприйнято — відредаговано". Але завтра, невідоме завтра носимо під самим серцем, в сонячному сплетінні свого свідомо-підсвідомого "я". Ми перебуваємо в стані дрімотного чекання, стаємо об’єктами надзвичайної торкливості, всі на чомусь окремішньому зосереджені і заакцентовані, наша індиферентна рівновага — чиста сновидість, бо її може порушити невидима пилинка. Щодо нашого співіснування, то, не приведи Господи, де-небудь проявиться фальш, тоді нами опановує істерика самознищення, бо ми — єдиний організм обставин, який гине, коли відмирає одна клітина.
Назарій порушив закон. Він це розумів і скорився неминучості. Комуна його не приймала. Психологія зграї — страшна і темна. Лиш якийсь поворот у нашій спільній долі міг повернути ставлення "апостолів" до Назарія в бік його реабілітації. Тепер уже всі чекали його жертви, його життя зависло на волосині. Вони на порозі люті, бо наче викрав у них відомості, що в них попереду. Адже він кудись утікав. Він, очевидно, щось знає, чого не знають вони. У нього є мета, а вони її загубили. Коли вони домовлялися не відступати з німцями, на це було нелегко зважитись, вони осягнули смисл мети, та він розвіявся в порох. На противагу їм есесівець чогось конкретного хотів, а вони не мали бажань. Їхнє майбутнє в моїх руках, бо за ходом історії я закріплюю статус переможця, підняв їх проти фашистів, але мовчу про свої наміри, навіть кинув, немов немовлят в дитячому садку, і подався одинаком на трасу, де котяться орди деморалізованих відступенців. Не побоявся, вернувся з російським кулеметом та боєзапасом патронів, припер мішок продуктів на тиждень безбідного існування. Все це збігалося, накладалося, варилося впоміж з тривогою і невідомістю, заспокоювало і бісило та щемко муляло і поблимувало примарним виходом на світло.