Людина не може існувати, не осягаючи якого-небудь результату. Есеса будемо судити для самого "очищення" і, як стверджують класики марксизму-ленінізму, "в нази-дание другим". Отак собі, ні більше, ні менше. Auch wir kommen einmal auf einen grünen Zweig. Буде і на нашій вулиці свято.
Раптом щось у мені круто міняється. Розливаючи в алюмінієві кварти самогон, я минаю Петера Кайзера і не заходжу в куток, де вмостився Назарій. Ставши посеред галереї, карбуючи голосом кожне слово, виголошую:
— З цього вечора призначаю постійне чергування на першому поверсі, біля камінів. Зі зброєю. Довкола шастають мародери. Цю ніч чергують Назарій і Ранко Селімович.
Серба я вперше відзначив увагою. В тридцяті роки він працював у сейсмологічному інституті в Белграді, там його звинуватили в соціалістичній пропаганді й вислали на поселення в Новий Сад, звідки він утік в Трансільванію. Цьому, вирішив я, залишилось тікати самому від себе. Як соціаліст, він не боїться більшовицького полону. В парі з есесівцем чемно відчергують нічку, підтримуючи вогонь в камінах, а завтра оголошу обом подяку, для Назарія це буде "відпущенням гріхів". Ще думаю: подибують мене якісь непередбачливі спонуки. Що б це означало?
— Тут, — продовжую розпорядження, — всі залишаються при зброї, і прошу засинати з готовністю встати, щоб відбити атаку нападника.
— Треба поновити ззовні вивіску "Тиф", — несподівано кидає добру пораду есесівець.
— Дякую, пане хорунжий. Ось на чергуванні і намалюй.
— Слухаю.
— Темніє, — додаю я. — Світити не будемо. Відпочивайте.
— А й карти можна? Внизу?
Ці живчики мадяри теж непередбачувані. Брати-близнюки. Метушливі, як мишата в кубашці. Золотарі-дантисти.
— Не можна, кажу я з притиском. — Завтра з братом заступаєте хорунжого і Кайзера.
— Вранці? — питає один з братів.
— Ввечері. Чергування цілодобове. Все зрозуміло? Тоді відбій. Назарій і Петер кладуть до кишені по гранаті й патронташі, напереваги беруть карабіни й прямують на трасу, переступаючи розкарячений кулемет біля входу.
— Gute Nacht, — каже Петер.
— На добраніч! — кидаю я навздогін і звертаюся до поляка Анджея Сікорського: — Вночі, пане хорунжий, перевірте пости.
Поляк мовчки киває головою.
— Порядок, — думаю вголос.
Вертається Назарій.
— Візьму паперу на оголошення.
— В рулонах мапи Австро-Угорської імперії, — кажу я. — Посвіти собі запальничкою. Не візьми рейх, Назарію, бо кинуть, на нас каральний корпус.
Ернест Дорфман підгурчав на мотоциклі ще в ранкові присмерки. Коли я збіг на перший поверх, він розмовляв з Патрицією у ванькирику. Фріц спав. Я зачув, що вона підсипала йому бичачу дозу заспокійливого.
— Ти роздобув йому піперидин? — двері до ванькирика лишилися непричинені, і все було чути.
— Так… Ти не передала куті меду? Щось він ледве дихає.
— Ми домовилися з більшовиком, що відвезу Фріца до шпиталю для безпомічних ветеранів.
— А він отак нікому не заважає. Сам просить…
— Стане придурком.
— Він вже ним зробився.
— Може, переїдеш до мене?
— Тоді і його треба забирати.
— Ну й нехай. Житиме у флігелі, Кет догляне…
Я почав підозрівати, що вони давно в змові, навіть близькі, коли почув:
Патриція: "Христинка здоровенька, уся в тебе". Ернест: "А я вже не сподівався народити доню".
— Фріца можна здати згодом, — радилася молодиця.
— Звичайно, я його зі світу не мислю спихати, хоч він був для тебе blauer Vogel. "Синій птах", символ щастя.
Але ж тут цілий букет підлоти! Фріц має чого розривати серце.
— Я боюся, що сама звикну до барбітурів, — хихикнула Патриція. — Якось він тяжко стогнав, я попробувала, а тоді захотілося ще і ще… Якби не годувати нашу маленьку… Так солодко стає. Кудись пливеш… Ніби сон уві сні.