— Молодий сон, — кумгикнув сміхом Ернест. — Не псуй мені принцесу. Фріца в дитинстві занапастили маковим молочком — бачиш, як організм вимагає. Це недуга на все життя. Недуга, яка вкорочує віку на добру половину або й більше. А ще стає прокляттям родини. Ти ж бачиш, як нервує, як скаженіє, коли йому не підлити порошків… Гості не вибираються?
— Смердять під дахом. Встановили вартування. Пішли до вітру.
Я відступив до каміна. Петер з Назарієм внесли полін, тихо склали біля вхідних дверей.
— Поляк навідувався вночі? — запитав я. Назарій скривив гримасу:
— Посилаєш на перевірку?
— Ти наче в армії не служив, — відказав я з невинністю школярика. — Солдатські грища, Назарію. — Комплекси казарми.
— Там хто? Ернест?
— Бачиш он: самогоночки підкинув, братову провідав.
— У двір не заганяє мотоцикла. Видно, ненадовго.
— Забиратиме Фріца.
— Куди його, нещасного, тягати! Хто буде з-під нього виносити! У шпиталі піділлють отрути, там швидко спекаються від цього реву на… Мені можна трохи прилягти?
— Вдень чергуйтеся. Хто вам забороняє.
— Піду на годину в солому.
— Підстели на плитку двері. Навіщо ці столи?
— Як завжди, твоя правда.
— Фріца споюють психотропними порошками, — обережно повідомив я. — Взагалі, ця родина виставляється цікавим боком.
— Я давно це помітив, — стенув плечима Назарій, — тепер у них групове кохання.
— В тебе злочинна уява, чоловіче.
— Думай що хочеш… Якщо ти настільки сліпий…
— Гаразд, іди поспи.
Пополудні залізницею на тому боці продзвеніла моторна дрезина з солдатами. Забутий каньйон став оживати. Перебравши всі "за" і "проти", ми вимостили ковдрами коляску мотоцикла, і Ернест вирушив на плато. Надвечір забрав Патрицію з немовлям.
— Тепер йому запросто направити сюди загін нацистів, — зміркував Назарій. — Я цим німакам не вірю, як шолудивим псам.
— Не каркай, бо накличеш. У тебе злий язик.
— Злий язик! Злочинне мислення! Кривава уява! — обурився Назарій. — Чого ти присікуєшся? І лиш до мене. Справді, дурні українці. Я на тебе лихого слова ще не сказав після того, як ми поговорили на щирість. Заприятелювали.
— Заспокойся, Назарію, — майже прохально мовив я. — Мене пересмикнуло, що коли пильніше придивишся до цих людей-тварюк, то не вибереш, кому співчувати.
— Грішен світ, — коротко відказав Назарій.
— А це стезя до безконфліктного животіння. Моя хата скраю. "Хай живе Сталін! "Es lebe Adolf Hitler!" Стадо сите, карбує крок під труби, стріляє у ворога, танцює на площах.
— Ти гадаєш, що я цього не знаю, не бачив? — Назарій чогось обійшов мене довкіль, тоді став проти мене, зазирнув в очі, стиснув пальцями обидва мої погони під кафтаном. — Таке треба обмірковувати…
— Де?
— Ніде. Хіба що за чаркою.
— Пробач, Назарію, — попрохав я, нічим перед ним не завинивши.
– І ти пробач.
— Відпусти мене, — раптом заплакав есесівець. — Відпусти, чуєш? Тут мене настигне кінець. Я це відчуваю і бачу, як поразку на шаховій дошці. Логіка мого перебування тут вичерпалась, мені кінець. Ота платформа чи дрезинка — то був сигнал.
Я оглянувся на всі боки. Ніде нікого.
— То йди.
— До Словаччини. Туди пішли наші недобитки, там ближче до американців.
– Іди, бо нас побачать полонені і зрозуміють, що без моєї згоди ти не зник.
— Не вистрелиш у спину? — Назарій зробив кілька кроків назад.
— Ти здурів! Але я вистрелю. Отам над Сомешем, в березі. Скажу, що я тебе розстріляв.
— Не каркай! — прощально підняв руку, повернувся до мене спиною і швидко пірнув у садок. — Двох полонених сьогодні загубив, — констатував я сам собі. — Який хоч день сьогодні? Дарма! Без днів! Геть дні! Мені цього есеса не вистачатиме тільки за списком, в супровідній майора Остапенка.
"А хто мене відпустить?" — подумав я, ідучи до божниці-казарми, божниці-тюрми.
— Навіщо ця комедія? — запитав я когось уголос. — Навіщо стріляти? Вони не повірять, що я вбив Назарія. Навіщо комедія?.. Чи не досить того, що є? Адже маємо історію, а не повторну сцену без суфлера. Фігури розставлені, логіка існує.
Коли я повернувся, коли минуло кілька хвилин і Назарій не з’явився, ми розсілися довкола казана їсти картоплю, я побачив (я це добре побачив), що обличчя полонених ожили. Ожили якоюсь неспогаданою надією, щось знали таке, чого, може, й Бог не сподівався.
Я не міг нічого утаювати і повідомив: