— Есес, мабуть, більше не вернеться сюди. І Фріц Дорфман не вернеться, його пісня зіспівана.
Тим боком проїхала дрезина з саперами. Очевидно, незабаром підуть поїзди. До Дежа будемо добиратися цим боком, але, поки висока вода в річці, не будемо поспішати. Взагалі не будемо поспішати. Може, вийдемо на тракт і подамося до Сату-Маре дебрищами й через хутори. Чогось мене не манять солдатські натовпи. Звик до малолюддя, до тиші.
— Підемо через хутори, — за всіх вирішив Петер Кайзер. Німець всюди править.
— Отже, через хутори.
— Шкода, що закінчилася сивуха, — мовив поляк. — В нас добрі наміри.
– Є, — втішив я банду. — Ернест привіз цілий бідон. Влаштуємо бенкет? Принесіть з гаража.
Я подумав: нехай понапиваються, скоти.
Вони склали попід стіною карабіни, оправили шинелі під мідяними кулями з вибитим "Got mit uns", кожен почистив картоплину, присолив, набрали в кварти сивухи.
— Хуторами — якось відрадніше, — ніби оправдувався Кайзер. — Можна підкріпитися, заночувати… Гірські переходи — не жарт. Завали, негоди, потіччя, то дряпайсь вгору, то спускайся на поле… А від помістя до помістя приховані серпантини, навіть з повітря не побачать. Зброю про всяк випадок треба взяти…
— Підемо хуторами, — перебив я Петера, бо він заводився, як старий грамофон. — За наше здоров’я.
— За здоров’я наших! — злукавив поляк Сікорський.
— Чи не забагато нам наших? — запитав румун Йон Михалеску.
— А пішли вони під три чорти! — лайнувся серб Селімович.
— Замало чортів для всіх наших, — перевів на жарт угорець Іштван Дереш.
— Ми нарешті вип’ємо? — запитав я і додав: — Чортів не забракне, але місця буде замало. Уся Європа — одна братська могила.
— Як завжди, лейтенанте… — приязно підморгнув мені колишній сейсмолог з Белграда. — За нас і за наше, панове.
Після четвертої заговорили невпопад, хто з ким і хто про що. Якось я не завважив, що серб переніс мого шмайсера до піраміди з карабінів, й отямився від того, що він все тісніше треться до мого вальтера в кобурі на поясі. Я його негрубо відштовхнув і пустився до виходу. Раптом двері відчинилися настіж і в проході виросли аж три дебелі тіні. Я блискавичним рухом висмикнув вальтера і зробив кілька пострілів в стелю. Полонені кинулися до карабінів, але непрохані гості впали на долівку й просили скорченими пальцями пощади.
— Хто? — запитав я, подаючи знак позад себе "не стріляти".
— Утікаємо.
Це для мене нічого не важило.
— Хто? — повторив я.
— Бачиш же, люди.
— Подайте сюди ліхтаря і погляньте: на одному вкорочена шинеля, на другому — російська куфайка, на третьому бабський кафтан. Бродяги. Де ваша зброя?
— Дай звестися, — посмілішав один. — Зі зброєю ти б нас уклав, не питаючи, хто і звідки. Біглі ми, відступенці-емігранти. З генерал-губернаторства. Дікстріт Галіція. Чув про таке?
— Оце радість! Одного відпустив — зголосилося троє.
— Така, видно, доля. Але ми не вояки, ми біглі.
— Де ви на мою голову беретеся! — Я зірвав з себе кафтан і заходив між колонами в пасованому кітелі із золотими погонами. Через плече — портупея, на поясі шкіряна кобура і… таке інше. Мабуть, справляв враження й фігурою, налитий мускулами боксер важкої категорії, стрункий, вправний, жвавий…
— Совєти! — зітхнув повержений чоловічок, побачивши мої погони.
– Їсти хочете? — запитав я рідною мовою, бо допитував німецькою і відповіді чув німецькою.
— Ще й як! Дозволь встати.
Я все ще ходив з револьвером уздовж трьох голів у якихось виваляних табакерках, а не пілотках — за фасоном чи то румунських, а чи словенських.
— Якої віри?
— Мішанка. До перших москалів — греко-католики, при москалях — православні, при других, — тепер там уже другі, — не знаємо, бо пішли у відхід.
— Потім побалакаємо. Сідайте до казана.
Заброди посмілішали, як збайдужілі до всього люди, яким і море по коліна, лишень би не вбивали і не знущались.
— А ти хто будеш?
Я запросив апостолів до гурту, запитав приблуд, чи мають кухлі.
— Це є…
— Черпайте з бідона. Черпайте всі, — звернувся до своїх полонених.
Оце ми вміємо! Випили, хекнули, обтерли пики рукавами.
— Хто сьогодні заступає на чергування?
Двоє "апостолів" з карабінами вмостилися біля камінів, діловито взялися за гачки для грані.
— А у вас дисципліна, — сказав той же, найстарший за віком і найговіркіший "дістріт".
— Тепер — усім нагору, спати. Вранці буде видніше.
VIII
Я мав нагоду переконатися, що на фронті не слід вживати або й накласти заборону на такі слова, як "передова", "вбито", "поранено", "полон", "наступ", "відступ", "оточення", навіть "наші" і "ваші". Вчора жартували отак, а сьогодні розбирайся, хто є хто, хто наш, а хто ваш, чия правда правдивіша, чия віра вірніша, хто партійніший. Сейсмолог Селімович повинен мати певну теорію щодо покликання планетарних вібрацій та вивержень підземного пекла і світових потопів. Звичайно, ці теорії надто абстрактні, але хіба з розташування зірок не читають людську долю? Те саме й слова. Це загальники — елементи, атоми, нейтрони і всепроникливі нейтрони. Ті в макро-, ті в мікро-, а ті в сфері людських доль, взаємозв’язків, волі і мислі, які означають або велике "так", або велике "ні", або щось середнє, перехідне, пограничне, де приховано найбільше таїни.