— Петер не накинув оком вертатися?
— Як вам сказати? — протяжливо розмірковував учений-сейсмолог і засланець соціалізму. — Здається, вони не розпрощалися назавжди. І переспали годинку, поки наймички вкладали мені коляску, і сплакнула, коли виїжджали з двору, витерла хусткою очі. Дорогою сюди він шепотів мені у вухо, розхвалюючи свою Меланку. А розійшлися, бо не змогла народити дитя. Як на теперішню ситуацію, коли людське життя — копійка, то з дурної голови. По вулицях повно сиріт, лишень пригрій.
Протилежним берегом прокотилась дрезина.
— Тут треба виставити дозор, — раптом сказав Селімович.
Він, як і я, прекрасно розумів, що наш замок-гробниця-божниця-відспівна — наше найнадійніше укриття, наш порятунок. Мабуть, з протилежного боку Сомешу виглядає запустінням, а якщо дошками навхрест заб’ємо вікна та почепимо ще одну табличку "Тиф", прихисток навіть злодій минатиме. Це ми зробимо сьогодні ж і дозор будемо виставляти. Раптом у річку хлюпнеться амфібія чи земноводний танк! На виходах із Фріцової долини закопаємо стовпи з написом "Міни"…
Тиф і міни! Фортеця миру, притулок дезертира і втікача з полону… Тимчасовий лазарет, опочивальня. Помістя можна як завгодно обізвати — і всі втратили якусь істотну прикмету війни.
— Фріца одвезли до шпиталю? — питаю у сейсмолога.
— Ні. З кимсь уявним сварився у флігелі. Ернест каже, що геть зійшов з розуму, таким у шпиталі допомагають вмерти. Я не раз бачив, що найчастіше зсуваються з соломи отакі здоровиська. Звичайно, страшне каліцтво, але стріха поїхала з якоїсь іншої причини. Що він таке мусив побачити, що від безсилості збожеволів?
— Так, він не з привидом воює.
— Жалюгідне становисько.
— Усе написано в Бога.
— Ви віруючий?
— А хто не вірить? Це бравада — я атеїст! Людина — нікчемна і беззахисна перед Господом комашина. Не усвідомлює цього хіба що нещасний Фріц Дорфман… Отже, молодиця трохи одігріла Кайзера?
— Ну, він масний як гриб в оливі. Тепер щоразу проситиметься у вилазку за продуктами.
— А Фріцову дружину бачили?
— Не показувалась.
— Мабуть, це теж що-небудь означає.
— Причина для всього повинна існувати. Причина — код поведінки, шифр долі, головний ініціал, зародок.
— Я знаю людину, — сказав я, маючи на оці майора Остапенка, — яка все робить без причини. Випадково облає тебе. Ні за що, жартома. "Молодець-засранець", — скаже. Наступного разу він тебе так прозве, думаючи, що ти таким є, бо він начебто не міг тебе обізвати без причини. Далі він спрямовано в’їдає на тебе, посилає на мінне поле, карає бруствером, щоб зняв тебе німецький снайпер, посилає за "язиком", коли він непотрібний, фронт прочитано до останнього окопчика.
— Це — як баба, що одного разу збрехала. На чоловіка. Далі створює легенди, аби самоствердитися і привернути до себе увагу. Навіть щиро проливає сльози, бо вірить, що мужеві не можна довіряти, він — негідник, п’яниця, перелюбник і таке інше. Ціллю її життя стає шукання причини, аби вилити на голову найближчої людини відро помий. Це стає її роллю, метою, способом життя…
– І, зрештою, патологією, — додав я. — Це викапаний майор Остапенко.
— Проте майор уміє видавати себе за ще підлішого двійника. Першим він виступає, мовби заявляючи: "Ось який я добрий". Перебирає функцію двійника і поглядає, який він, коли недобрий.
— Це взагалі паскудство, — каже здивований сейсмолог. — Таких людей треба розстрілювати.
— То пригляньтесь до капітана Новосмика.
— Що він уже скоїв?
— Погарбав Фріцові костюми й причандалля: бритви, мильниці, щітки, граблі, якісь рукавиці, краватки, шкарпетки.
— Видно з морди, що негідник.
— Щось видивляється, де не посій, там вродиться, нюхає, підслуховує… І ті два якісь нетутешні. Чи я стаю надто недовірливим, бо здають нерви, чи це насправді чуже просо, — не доберу, і факт.
— Дякую за щиру бесіду, — сказав інтелігент-сейсмолог. — Я беру ваші слова на зарубку.
— Не дозвольте йому зайняти ванькирик Патриції, бо це буде початком кінця. Або я його поставлю до стінки, або поверну йому ніс у той бік, де потилиця.