Мене обступала самотина. Вибравшись на горище, я цілував надщерблену татарську шаблю, видобуту з Дністра ще маминим дідом, і з розгону встромляв у стріху на страх ворогам…
Батько розмовляв зі мною мало. Та все, що він при мені казав, чогось глибоко западало в пам’ять. Довго, приміром, мучили слова: «В українців гірка доля, як у негрів». Скільки я не мізкував, що те може означати, так і не дійшов смислу. Проте, можливо, за ці дивні репліки я дуже любив батька. Я їх згадував і в гімназії (особливо після того, як почув, що Атлантиду поглинула земля, а друїдів — цивілізатори), і після того, як мене вигнали, і я вчився майстерки у Львові, і в окопах.
У передвоєнні роки батько несподівано замкнувся. Мовчить, немов полудень, нагнічений спекою Я боявся за нього, бо, здавалося, він ось-ось вчинить щось непоправне. Ніби відчуваючи мою тривогу, він, бувало, запитливо зиркне на мене, примружить очі і… наче щось важливе згадавши, іде геть. У мене серце було не на місці: чого криється, з чим? А тепер я знаю: коли в мряці гине надія, людина починає жити самотужки. Жахливий тоді двобій з життям, сповнений прикрих випадковостей, дикостей, дивини (може, й мене таке чекає…). Але на думку спадає болючіше: а що, коли з якоїсь причини батько не хотів ділитися своєю присмерковою тугою і смутком?
Нема. І привид, мабуть, більше не прийде.
Од усього зостався куций пружечок споминів, щоб не забувати. Десь я чув, що спомини спонукують розшукувати втрачене. Не зичив би нікому. До минулого звертаються, коли несила жити сучасним і коли мусиш починати з того, на чому тебе вихопило із колії. А шанси?… Побачимо.
Зима. Як колись, село димить кізяками. Вітально похитують гіллям ялиці, небо — мов нерозоране поле, поле — як зачарована, сповита в саван красуня, яка от-от схопиться і усміхнеться людям. Ба ні! Не скоро. Тільки-но листопад. До речі, я охрестив би цей місяць тронопадом, якби справа лише в тронах. Насправді до весни далеко…
А тепер назад, Прокопе. Холодно. Нині вже гріх, якщо минеться без чарки.
У наших Колобродах звичайні люди, і живуть вони звичайним життям. А як взяти загальніше, то що світ, те й вони. Я тричі обійшов Гривастюкову канцелярію і тричі опинявся перед дверима крамниці. Там ішла дискусія на близькі мені теми. Хмільний гамір заманив мене.
У тютюновому чаду на широких ослонах сиділи розважливі ґазди і цідили вино.
— Німець хитрий, як лис: буцім здався, а насправді…
— А ви знаєте, що Льєж бомбардували з чотиристаміліметрових гармат?
— Якби Жофр[3] докумекав, що намислив Шліффен,[4] то дав би фріцам припарки.
— А якби Мольтке[5] не зазнався, то примусив би французьких генералів переодягатися в спідниці. Треба ж було йому гнатися за недобитками.
— Перед війною Німеччина мала золотий запас у сто двадцять мільйонів марок.
— А шанцевий інструмент забороняли видавати…
— Посуньтеся, — штовхнув я Молотковського.
— Майте на увазі, - казав у цю мить коваль, — що Вільгельм[6] — то був сучий син.
— Але на телеграмі Ліхновського, — втрутився я, — цими самими словами обізвано Георга V.[7] У владик кожне слово на підхваті.
— О, моє шануваннячко, пане Повсюдо. — Молотковський зробив для мене місце на ослоні. — Ми ось… За ваше здоров’я, пане Повсюдо! — Він перехилив кварту і, скривившись та скрипнувши зубами, додав: — Війна, знаєте, це таке діло… для кого старатися?
— Але ж війна закінчилась?
— Ніколи не закінчиться. — Молотковський люто вирячився на Головацького.
Маєте рацію, — зітхнув я. — За все добре!
— Повсюдо! — вигукнув з кута Ілля Гордій, невгомонний анекдотист, старий парубок (до цього він мене не бачив). — Хлопці! Приймаю Повсюду в заступники на дівочому фронті. Слово честі, він проп’є з нами всю валюту, яку заробив австрійським штиком, і ніколи не ожениться. Увага, панове? Коли господь прийме наші душі, прошу від громади пам’ятника: ми з Повсюдою на бочці вина. Освятіть пам’ятник поруч з цісарем.
6
Німецький імператор. Під час листопадової революції в Німеччині втік до Нідерландів, у 1933 році висловив свою солідарність фашистам.