— І тобі начальник Орточеки нічого не давав?.. — спитався Маздигін.
— Ба ні… Ось вони дали у конверті якусь бомагу…
І витяг із спідньої кишені піджака кореспонденцію, і подав начальникові парткому місцевого району. І Маздигін узяв і швидко прочитав, що, мабуть, йому справило приємність, бо він весело став говорити і так голосно, щоб його почули і ті, що аж у кухні:
— Начальник Орточеки пише, що ті арештовані, яких ви сьогодні до їх відігнали, узавтра будуть відправлені у Черкаси, а відти на північ у Росію.
— Як, то це Передерія і Вербокрута геть забрали із села?..
— Геть забрали. Вони вже сюди не вернуться.
— А я думав, що вони не більше тижня в районі пробудуть. А воно он яка штука!
Здивовано і ошелешено проказав комсомолець. І в кухні під цей гук розмови страшно напружено і чуйно затихло. Ні стук, ні брязк, ні цок, ні плеск води не виривався із тиші. І Маздигін і цим був удоволений, і переводив погляд то до дверей кухні, то до комсомольця. І в погляді був і допит, і радість перемоги. І довершуючи загальне враження, він сказав, ніби жалкуючи:
— Вони останні дні поводилися в селі так, неначе подуріли. Тільки те й робили, що пили та лаяли Совєцьку владу. І далі вже таке терпіти не можна було. І я мусив виконати свою повинність перед партією…
Під час цього, що Маздигін говорив, у комсомольця почало прояснюватися на обличчі якесь злорадство чи, може, тільки втіха, бо він, чухаючи потилицю і аж ніби винувато, почав так говорити, як говорить буває селянський оповідач, коли думає несподівано здивувати слухачів і виграти і собі вдоволення:
— А ви знаєте, товаришу Парком, що оце, як я… та й ті товариші, з якими ми відгонили арештованих… Як оце, ідучи назад, порівнялися з цариною, то, їй–богу, просто на наших очах за селом проти Цибульки сів аероплан. І до його люду так і посунуло. А відти виліз чорненький чоловік і каже, що він навмисне приїхав до нас наводити порядки… Такий невеличкий… І каже людям, що він із самої Москви і пробуде у нашім селі з тиждень. І допитувався, де школа. Він, мабуть, уже швидко тут і буде…
Треба було бачити самому читачеві той жах, який виявився на всій постаті Маздигона, щоб зрозуміти, що то воно таке є несподіванка для людини з порушеним сумлінням. Товариш Маздигін був просто замовк усім своїм чуттям і вицвів у своїм погляді до безкольорового і зчерствілого звичайного шкляного виразу. І його обличчя й тепер було справлене до кухні, якесь вже таке несамовито неживе і стовпувато невиразне, що навряд таке можна знайти навіть у тих кам'яних бабів, що можна зустріти ще на Волинських узвишшях. Та й ці порівняння не можуть дати образу того очманіння, яке виявив товариш «Парком».
І коли він трохи опритомнів, то гарячково ухопив ліворвер із ріжка стола. Схопився і потім, упхнувши зброю у кишеню, швиденько підійшов до кухонних дверей, аж Неля на ліжку підвела голову, і, ставши на порозі, він облесливо і ласкаво звернувся до своєї «господині»:
— Гапусю, швиденько, серце, кидай варіння та готування… Ти вже, мабуть, усе споготовила?..
— Усе. Треба тільки у тарілки наливати та розкладати.
— То ти вже не турбуйся, серце, а біжи мерщій додому та трохи причепурися і чекай, поки я тебе не покличу. Гість прийде, то ти будеш служити йому… Іди ж, не барися і сама не вертайся. Жди, він прийде, і я зараз же й покличу.
І Гапуся, заряджена його несамовитим настроєм, справді на мить зупинилася серед свого начиння, глянула, щось обтерла на хвартусі і коло очей і хутко вийшла. А хазяїн, охоплений своїми спасенними думками, і комсомольцеві звелів теж:
— А ти негайно лети до голови комнезаму і звели йому, нехай сам сідає на вантажну машину… Де вона зараз стоїть?..
Стурбовано перепитався, неначе спотикнувся об якийсь несподіваний під ногами камінець. І хлопець спокійно відповів:
— Та ж під тином у його… у товариша комнезаму.
— Ну, то от.
Почав знов гарячково Маздигін:
— Нехай сідає на машину і жене щодуху до Передерієвої жінки, і нехай захватить її з собою, а відти так само нехай пре до Шелестіяна… І нехай захватить на вантажника і Гапусю… І нехай він їх обох везе в Оцарок, де зараз свиняче стійлище нашої комуни. Там свиней зараз, може, з двісті. І нехай… Ці дві жінки найрозумніші і найохайніші… Крім того, вони обидві є дочки вороже настроєних батьків до Совецької влади… І нехай вони там будуть аж доти, доки не помиють геть усіх свиней у озері… Це протягнеться з тиждень. Але коли голова комнезаму братиме жінок, то нехай не каже, куди і навіщо… Нехай аж на місці їх поінформує про важливість справи… Я гадаю, що приставник із Москви не буде оглядати нашого хазяйства аж у степу. Та впорядкованість його і нам зробить більше приємності… Ну ж, не барися… Почекай, я й забув… Та скажи голові комнезаму, нехай і сам лишається з машиною, аж доки я йому дам знати. І нехай там наглядає за цими двома жінками, щоб не повтікали. А як приїздитиме по харчі, тоді нехай свинарі наглядають не тільки свиней, але і цих жінок… Вони бідні, і їм вигідно буде там побути… Ну, то швиденько до діла… І щоб нічого не забув!