— Але ж вони всі куркулі.
— Так, куркулі, але жодний пролетар не виконував учора так ретельно своєї повинності перед нашою державою, як ці люди.
І Сталін почав пробігати очима список перед собою і потім, зупинившись очима на одній точці, проказав:
— Казько…
І в третім ряду устав рижий, худенький і невеличкий чоловічок, відповівши так само схвильовано, як і заговорив Лигорович:
— Я…
— Що ти робив?
— Був катом.
— Де?
— У київській Лук'янівській тюрмі…
— А яким ти вчинком заробив таку високу віру в собі, що тобі доручили нищити засуджених ворогів пролетаріату?
— Коли я був дома, перед теперішньою державною службою, то я був переодягнувся українським повстанцем і попрохав у однієї українки, що мала двоє дітей: дочку десяти літ і хлопчика дванадцяти… Попрохав пустити мене в хату переночувати, її чоловік саме був у банді «Чорного ворона»… І вона пустила. А я вночі збудив їх усіх — дітей і матір. І зараз же дівчину і матір застрелив… А хлопчик, без крику притулившись у кутку до стіни, скавулів: «Не бийте… не бийте…» І я його не вбив не через те, що шкода його стало, а через те, щоб вів живий на другий день, шукаючи собі порятунку, ходив між селянами і розповідав їм про мій учинок, і щоб селяни, слухаючи його, жахалися, і щоб уже не зважувалися пускати у свій двір бандитів…
І Сталін озвався:
— Значить, у тебе був намір практично пропагувати наймогутнішу нашу зброю — терор?
— Так, тільки це.
— Сядь.
І Сталін озвався до свого помічника знов:
— Ви провірили оце, що він говорив, перед тим як привести його сюди?
— Провірив і записав у оперативний щоденник.
— Добре.
І диктатор знов став перегортати список і вибирати прізвища. І, вибравши, придавив його указовим пальцем правої руки і став дивитися у залу на зібраних…
Від червоних стін і червоних ланцюгів, які тримали панікадило, і від червоного осередку ротонди електричне світло, відбиваючись від панікадила, творило жахливо–понурі відсвіти на лицях і на одежі усіх тут зібраних. У залі тиша була без шерху і без зітхання. Здавалося навіть, що і люди не дихали. І очі у зібраних у залі були більше поширені, ніж у людей, яких ми привикли бачити на вулицях. І через те трудно було сказати, чи вони всі дивилися на Сталіна, чи на військових, які по боках диктатора тримали залиті в червоне світло рушниці в залу… на з'їзд…
І нарешті тишу кривавого кольору Сталін перервав:
— Парцюня?
І в передньому ряду встав невеличкий чорненький чоловічок із зачесаним чубом назад, що нагадував чуб або молодого попика, або анархіста. Він був у чорних штанях і в такій же тужурці. І, видно, йому тепер хотілося кашлянути, але він силою волі здавив кашель, піднісши руку до горла і потім спустивши її після того, як було здавлено кашель, і ковтнув слину… Він мовчав.
— Що ж ти мовчиш?.. Ти Парцюня?..
Знов запитався камінно–глухим голосом Сталін.
— Я… Це я самий і є… Парцюня.
— Що ти робив у той час, коли ще ти й не думав бути на цім зібранні?
— Був катом.
Лагідна і схвильована була відповідь.
— Де ти був катом?
— У Харкові.
— Ти можеш мені сказати, скільки ти бандитів застрелив у Харківськім допрі?
— Ні.
— Не пам'ятаєш?
— Ні.
— Добре… А яким ти вчинком заслужив довір'я, що тобі поручили таку відповідальну справу в допрі?
— У Богодухові я з п'ятьма комуністами був посланий розкуркулювати свого рідного брата… Він мав колись триста десятин землі. І я чув, що в його є золото десь заховане…
— А як же ти пішов розкуркулювати брата, коли ти й сам куркуль? — перебив йому мову Сталін.
— А так, що мене перед тим три чекісти вловили за моєю хатою і зв'язали, і заткнули рот ганчіркою, і повезли мене вночі на вигін до мойого млина. А там, коло верла саме, лежали старі жорна. От вони мене зв'язаного і поклали там. І викопав один чекіст дві ямки на мої ноги так, щоб коли в їх положити мої ноги п'ятами вниз, а передками вверх, то щоб вони якраз так були, щоб ні однієї не можна було похитнути вбік. І ось я лежу, і ноги мої лежать у ямках, що були трохи вище від кісточок. І один тримав мене за голову, а другий сів на коліна, щоб я не зігнув ніг і не висмикнув ступнів із ямок. А третій, підкотивши жорна аж до передків, що стирчали вгору, зупинив камінь та й каже: «Станеш чекістом, то будуть ноги цілі, а ні, то зараз я звалю жорна на передки і кості їх зажену в землю по саме нікуди»… І я став чекістом.
— Годі, продовжуй перше.