— Може, таки лишишся?..— допитувалася Ата за кілька годин, прогулюючи мене засніженою Городоцькою до вокзалу.
— Ні, у мене робота, робота...— с умно колупалася я. — І не нагадуй про це сьогодні!
На плацкартній койці я загорнулася у новеньку червону дуту куртку з хутряним капюшоном, хоч вже і топили, але холод облюбував мої кістки й діставав зсередини. Я пробувала писати вірші — така дурна пристрасть виводити рядочки, що нікуди не годяться. Читала чорно-білу книжку про Чапліна польською, шурупала через два слова, але впертості мені не позичати. Знову так холодно і самотньо.
19
Прямо з поїзда посунула на роботу. Холодний квапливий дощик змивав сніг, завзято підмішуючи багнюку на вулицях. Небо повністю затягло до сріблясто-фіолетового навіть вдень. Цікаво, а чим за такої погоди харчуються сонцеїди?
Голова страшенно щеміла — так і не вдалося виспатися.
На роботі все те саме. Блідо-бежеві стіни, скрекіт факсу (невже ним досі користуються?!), штучне світло, блимання моніторів, цокіт підборів секретарки, поїзний сморід від моїх речей і шкіри, напружено опущена голова Антона у кабінеті й кактус із жовтою квітонькою біля моєї клавіатури. Зацвів нарешті, лапуська.
— Всім привіт! — гукаю я, проходячи коридором. Кілька співробітників відсторонено відповідають. Голосу Антона серед них не чути.— Валя! — до секретарки,— а можна мені кави? Подвійне американо... і трішки коньячку туди.
— Ось де ти! — кинувся навстріч супер-шайзер, він був до того розпаленим, що навіть не помітив добрячого спізнення з мого боку.— Тобі нове завдання, давай-давай, швиденько до роботи!
Я з відчаєм закидаю назад голову, дивлюся на стелю. Красиві дешеві лампи. Герасимович не зважає на цей жест мовчазної непокори:
— Швидко-швидко, Ро-о-озо! На тебе вже чекають у переговорній залі!
Гуп-гуп-гуп — прямую до орального кабінету. Ну що це за всесвітня несправедливість — тільки ти слабка і нещасна, невиспана і змучена, як різко всім стає просто необхідним тебе пригрузити?!
Там на облюбованому супершайзером кріслі на мене чекала німфетка. На перший погляд я прикинула, що їй років від сили чотирнадцять-шістнадцять: дрібненька, худорлява, з миловидним по-дитячому личком і довгим-дов-гим білим волоссям.
— Привіт, я Роза,— сказала я, завмерши біля столу, трішки подумала й гукнула у проріху двері: — Валя, я усе ще чекаю на каву, без неї просто ніяк...
— Подвійний американо...— визирає Валя і, зумисне дражнячись, перепитує: — і коньяк? — Я знаю, що це не зовсім її обов’язки. Але з тією довбаною кавоваркою розібратися судилося тільки їй, тож хай терпить.
— І подвійний коньяк.— додаю я.
— І мені так само! — подає голос янголятко зі шкіряного шефового крісла. Ми з Валею здивовано переглядаємося. Та цокає язиком і зникає, вертячи своїм квадратним задком, обтягнутим модним джинсом зі стразами. Кажуть, що Валя вміє ворожити по сторінці у соціальній мережі. Не знаю, чи то правда.
— Отже. я Роза,— знову повертаюся до білявого не-виннятка, вмощуючись верхи на стілець неподалік.
— Доброго дня, Розо. Моє ім’я Соломія,— говорить вона, дивлячись мені прямо у вічі своїми великими блакитними ледь не ляльковими, причому голос її звучний і серйозний, голос дорослої жінки, яка знає, чого прагне в цьому житті.— Я поясню в чім річ, мені порадили ваш продюсерський центр як той, що заслуговує на довіру.
— Дуже приємно,— з авмираю я, придивляючись до неї пильніше. Запитально вигинаю брови. Чи то тільки здається, що моє обличчя ще здатне виражати емоції. В роті сухо, у голові гулко.
— Я хочу бути зіркою, — заявляє білявка.
— У нас усі зірки, без винятку...
— А я хочу бути відомою співачкою! — подається вперед, ближче до мого обличчя. Я здивовано зиркаю на виріз її блузки, зовсім не характерний для підлітка.