— Соломіє.— пробуючи словесно намацати ґрунт, починаю я поволі. Цікаво, чи в курсі вона, чим ми усі тут займаємося? І чому цей триклятий супершайзер скинув її на мене, не попередивши, що говорити?!
— Можна Соля,— підказує мені німфетка-цукерка.
— Ваша. кава, тобто ваш коньяк зі смаком кави,— шпилить Валя, вносячи питво. Ставить перед носом, лукаво шкіриться і ховається за дверима. Трохи сьорбаю, попускає. Соломія притуляє до себе горня, але пити не збирається, гріє руки.
— Отже, Соля. Ви прагнете стати відомою співачкою, і вважаєте, що наш продюсерський центр може Вам допомогти?
— Так точно,— відказує Соля. Ні, їй ніяк не може бути менше двадцяти — така самовпевненість за повної відсутності завзяття юнацького максималізму.— Я хочу власний кліп. І ротацію основними каналами і на радіо. Потихеньку записати альбом. І заробляти на корпоративах.
— Гм. чітко і конкретно. А чи говорили Ви з Герасимовичем, нашим головним?
— Пан Супервайзер розпорядився, щоб ми все між собою перетерли й сказали, яка сума буде потрібна. Прибутки будемо ділити п’ятдесят на п’ятдесят: половина мені, половина вашому Продюсерському центру, а там між собою розбирайтеся, не моя справа. За результатами нашої з вами співбесіди ми складемо бізнес-план, кошторис, підпишемо контракт.
— І Ви будете співачкою,— промимрила я собі під ніс, гріючи тіло і душу кавою.
— Звісно! — вона усміхається.
— Добре... мені для початку потрібно, щоб Ви, Соля, заповнили анкету, ми заведемо особову справу й всяку іншу бюрократичну лободу — мені потрібно знати про Вас якомога більше. Крім того, у мене на комп’ютері встановлено кілька психологічних тестів, я б хотіла, щоб ви їх пройшли. Гаразд?
— Так, я згодна з усім. Коли будемо починати?
Я засадила Солю за свій ноутбук, увімкнула їй довжелезний тест на Щ. Доки вона його подолає, то і виспатися встигну.
До мене в курилку зайшов Антон, я ж як дивилася до того у вікно, так і продовжувала це робити, не зважаючи на його появу.
— А що це за. сидить у нас? — питає він, припалюючи собі.
— Що, сподобалася дівчина? Ага, вродлива дуже.— не повертаючись відказую.
— А хто це?
— Соломія — новий проект Герасимовича. Співатиме.
— В переходах чи в електричках?
— По телевізору.
— Нічого собі! — присвиснув Антон. Мені чомусь по-думалося, що після такого свисту має слідувати вибух, але запала напружена мовчанка. Не знаючи що йому казати, вчепилася п’ятірнею у велику кружку кави, яку неможливо пити із відкритими очима — ріжуть спиртні випари.
— Ти... добре відпочила? — першим ковзнув він по тиші.
— Так, дякую.
— Я тобі тут дещо приніс. Ось, дивися.— Антон простягнув мені кілька глянсових журналів про те, як марнувати свій вільний час у Києві. Наявність свіжих номерів цих видань у нашому офісі обов’язкова умова. Журнали відкриті на сторінках, де є анонс моєї виставки.— Я чув уже раніше, але не думав, що це ти і є.
— Так, буває,— погоджуюсья. З ввічливості.— Дякую.
Антон і далі стовбичить біля мене. Вдає, що нічого такого і не було. Я теж бавлюсь у цю гру. Намагаюся збагнути, чи то він дійсно через свою наївність вірить, що все буде як раніше, чи то просто вирішив не зважати.
— Ти якась не така.— мимрить він.
— Яка?
— Не смієшся, не жартуєш, наче твої бісики заснули.
— Заснули.
— Щось сталося?
— Ні, нічого не сталося,— розважливо стримуюся я. Але коньяк натщесерце бере своє, напідпитку я трішки буйна, і я виказую все: — Ти втік! Ти пішов тоді! Про що ще говорити?!
— Я.
Відштовхую його легенько, бо заступає вихід, йду та роздратовано грюкаю дверима. Немає моїх бісиків і ніколи не було. Я порожня, як пластиковий глобус.
Тоді, у п’ятницю, у галереї був невеличкий тест, чи спроможний він витерпіти мене із усією парадоксальністю та контрастністю, тест, який Антон з успіхом завалив. Виявився не таким вже і хорошим, як вперто здавалося. І враз мені стало байдуже, що він так смішно дивується, так по-собачому зазирає у вічі. І на чубчик його стало начхати.
Тим, хто не сприймає мене всю, не хоче мене всю, не кохає всю, тим немає місця поряд зі мною. Хіба що на відстані витягнутої руки.
20
Мені завжди здавалося, що Єжи був не стільки закоханий у мене, як у мій талант. Якщо він взагалі здатен кохати, має такий прорахунок у душевній конструкції.
Якось під час того відпочинку у Криму (так, це дійсно був чисто відпочинок, бо наші викладачі без міри залюбилися місцевими вином і морем і не мали до нас аніякого діла), в один із щедрих на цілунки сонця днів ми подалися разом писати хвилі і скелі. Власне, йшли удвох з Октябрьовим — труба нас кликала брати все нові й нові вершини. Але до нас присусідився по ходу справи Єжи.