Октябрьов трішки дратувався. Я ж йому підгавкувала, типу, так, якого зубатого дідька оцей рудий антихрист за нами плентається, тільки заважає... А сама тихесенько діставала з джинсового беґа нову пачку арахісу.
Ми зайняли стратегічні позиції поряд із мольбертами і вдавали із себе справжніх майстрів і маестро пензлярних батлів. Хизуючись одне перед одним, особливо ратоборствували хлопці, два засмаглі індики.
Єжи нишком спостерігав за тим, як я розмащувала і підтирала пальцями байстрюкові акварелі так само вправно, як шмарклі. А потім вкрай просто сказав:
— Ти дуже таланови-ита.
— Та ну.— відмахнулась я, забувши, що маю замурзані пальці, поправила пасмо, що лізло в очі, й наробила кольорової шкоди і без того нещасному, облизаному солоними вітрами обличчю.
— Я а-абсолютно чесно, ти дуже таланови-ита!
Октябрьов зі свого поста підморгує мені, встромлює пензля собі до рота й вдає, що то мундштук до сигарети, а він — така вся кокетлива дамочка, що ламається: «та ні, що ви, що ви, хі-хі, та ні-і-і...». Я гигочу з Октябрьо-ва, той у свою чергу ірже з мого бойового оздоблення на пиці. Єжи вертить туди-сюди головою, не вкурюючи, що тут твориться.
— А знаєш що! Єжи! Знаєш що, давай-но я тебе намалюю! — зістрибую зі своєї каменюки, закладаю руки за спину, розважливо прогулююся до місця, де Єжи пише свою мазанину.
— Ну, дава-ай,— відказує він. А позаду, так, щоб не бачив, Октябрьов знову грає дамочку з мундштуком, «дамочка» цюкає долонею собі по лобі й буцім втрачає свідомість.
Я знову регочу. Єжи вдає, що йому дуже любо, що всі отак постійно стібуться за його спиною.
Тоді я вперше його писала. Акварель дивиною не слухалася, ярилася як дикий мустанг, так, ніби ми з нею ніколи не товаришували. Вже згодом я збагнула, що фарби просто перебирають на себе вдачу Єжи. Я заледве врятувала ситуацію, але нічого особливого не вийшло — тільки ефемерна схожість, помітна лише мені. Я не хотіла показувати Єжи, та він видер аркуш, тривало й пронизливо його розглядав, у мене в цей час всередині все переверталося й ліпилося у вареники. А потім виголосив:
— Ти все одно таланови-ита.
— Підмазуєшся? — мружуся.
— Зовсі-ім ні. Я завжди кажу тобі пра-авду,— хапає мене й кружляє. Такий гарячий і сильний, як літній вітер.
Я знову і знову його малювала. Вже олівцем. А потім додавала трішки червоного для загального вигляду. Це було викликом собі, викликом стихії Єжи і стихії фарби. Нічого з цього піддаватися не хотіло, навіть мої руки, вже не кажучи про голову й серце.
Єжи переїхав жити до штучної блондинки, нашої од-ногрупниці, котра ненавиділа сонце і пісок, і найкраще з усього малювала кривенькі напівголі романтичні парочки, схожі до тих, що на кишенькових любовних романах.
Ми і далі гульбенили з Октябрьовим, доки не просадили усі гроші.
Але щорання, доки сонце не докараскалося зеніту, за мовчазною домовленістю сходилися на березі, і я писала Єжи.
— Може б, так не парилася,— казав мені Октябрьов, чухаючи давно не голену щоку,— ну не виходить, і біс з тим. Мало що в нашому житті може не виходити. Не твоє це, певно.
— Ні, моє-моє, я точно знаю,— жестами показувала Октябрьову, щоби забирався і не заступав сонце. Сама ж, запхнувши різної твердості олівці у волосся й один закусивши як ружу чи ніж, по-матадорськи гарячково чиркала лінії. У мене взагалі була модна зачіска — розтріпана ґулька, що кріпиться за допомогою олівців.
Я божеволіла від спеки, натхнення і відчаю. Але це було радше блаженністю, аніж юродством. Втрачала контроль і через це трималася нарочито зверхньо і стримано.
І Єжи вже ніколи не був таким невблаганно прекрасним, як тоді. Чи ж я просто вже ніколи не дивилася на нього такими зворушеними, повними сліпого поклоніння очима, як у те літо, терпке і духмяне, як кардамон.
Перед бездоганністю його профілю мерхли русла пер-вотворних рік, перед піднесеним поворотом його голови падали ниць морські хвилі та стовбури прадубів. Зелень його очей гасила світло усіх світлофорів на планеті.
Мабуть, я так і не навчилася виявляти у собі закоханість на ранній стадії, коли ще достатньо випити жменю знеболювального, аби заглушили, абортувати із себе це почуття. Я щоразу вчуся любити, але ніколи так і не оволодію цим мистецтвом досконало. Кожна людина — новий космос. І відчуваєш до неї зовсім іншу галактику емоцій...