Єжи розпустив зав’язки ліфчика мого купальника, потягнувся до губ, я відвернулася. Але на нього це не справило жодного враження, він ще раз намагався вихопити мій поцілунок — я знову виразно уникала. Соковито чмокнув у шию, показуючи, що все одно отримає те, чого прагне.
— Я хочу бути у тобі, — мурмотить Єжи на вухо і кладе свою долоню мені на живіт. Здається, дехто таки добряче п’яна і вже не контролює себе. Простягаю руку до його волосся. Вологе, жорстке від солі та сплутане, пальці застрягають. Я вигинаюся під його пестощами як молода наївна кицька. Так солодко і затишно. І ці блискучі хвилі, що сліплять мене, господи...
— Розко-о-о, там кажуть, що.— прибігає, як завше зі збитим диханням, Октябрьов. Бачить цю прекрасну картину: я і Єжи — вирішує, що ж його робити. Це виразно вишито на його плюшевій мармизі. Таки узгоджує із собою і продовжує: — Кажуть, що сьогодні твоя черга хавку готувати. І що це ти її мацаєш, га? — Останнє адресувалося Єжи, але прозвучало більше як жарт, ніж погроза.
Єжи рук не приймав і ще міцніше притис до себе, мені здавалося, хоча, і не знаю, адже бачити потилицею ще не вмію, але ввижалося, що Єжи усміхався до Дениски, отак, як це роблять чоловіки, коли перекліпуються між собою про якусь представницю жіночої статі.
До мене поволі повернувся здоровий ґлузд, дяка нежданій появі Октябрьова. Я вибралася із обіймів Єжи, обережно, ніби перелазила через гіллясте дерево. Поцупила свій в’язаний трикутничками на мотузках ліфчик, навіть не пробуючи його одягти, попрямувала до наметів. Мене хилитало.
— Іще раз таке побачиш — хапай мене за барки й відтягуй од гріха подалі! — трохи згодом благала я Ок-тябрьова, який допомагав мені куховарити сніданок-обід, вірніше, майже все робив сам, а я геть не в кондиції курила, розгублено терла гаряче чоло і перемішувала час од часу страву.
— Так, звичайно,— відказав той.
Наступного ранку Октябрьов розбудив мене йти на узбережжя знову псувати папір, але я тільки розстібнула спальник, бо в наметі о сьомій вже ставало нестерпно парко, закрила рукою обличчя.
— Ти що, не підеш? — чудується він.
— Ні.
— А що будеш робити?
— Лежати тут і подихати...
Не знаю, чи приходив того дня Єжи. До кінця поїздки я примушувала себе уникати його товариства. Хоча щось зухвале шепотіло мені всередині, що я проґавлюю один із найбільш яскравих, чуттєвих і незабутніх періодів свого життя, але я горда й вперта — як вирішила, так і має бути.
Це справді було найкраще літо.
21
У Києві у нас з Октябрьовим був спільний бізнес «вихідного дня»: я плела і продавала растаманські шапочки, а він малював карикатури будь-якої людини в образі растамана. Отак ми й існували недалечко від Андріївського. Грошей так собі вистачало, але і цим були задоволені.
Вчилась я в академії не надто старанно, і ніхто з викладачів не вважав мене за особливо обдаровану. Октябрьов — великий кому-нікатор, полюбився педагогам завдяки своїй здатності з усіма знаходити спільну мову, коли це було вигідним для нього ж. Якось непомітно склалося, що Дениска добре потоваришував із Єжи.
— Така натура пропадає намарно! — не раз театрально вигукував Октябрьов, натякаючи заразом на всю ту незручну ситуацію.
— Зрадник! — жартома шкварчала я.
Я не знаю, як Єжи знову відновили в академії, позаяк малює він препаскудно. Як діти на уроці образотворчого, десь так. У мене серце кров’ю обливалося, спостерігаючи за тим, як він годинами йойкається над усією цією вбогою мазаниною. Єдине, що його рятувало,— так це благородна вправність у триманні пензля.
Але власна відсутність хисту жодною мірою не заважала Єжи відмінно знатися на мистецтві. Він завжди міг підказати, коли щось не так. А от використати знання собі на користь — дзуськи.
— Це через те, що ти розбовтаний, що в тобі немає Духу. Ти не можеш точно скерувати свою руку, вказати куди їй рухатися. Ти не знаєш, чого хочеш і прагнеш,— якось вирішила поморалізувати я.
— Хто б казав,— віджартувався Єжи і грайливо зиркнув на мене. Я опустила очі й посунула у свій куток аудиторії домучувати негарне товсте ню. Серце зрадливо торохтіло, щоки палали. От трясця!
22
Вперше з Єжи переспали під час вечірки з нагоди Нового року. Це було вже трете грудня, чи щось близько того. Ми з Октябрьовим і Ат-кою перетікали з вечірки на вечірку, від столу до лавки і навпаки.
Я ходила у маскарадному костюмі міської божевільної. Вірніше, усі гадали, що це вбрання — шарж, а не мое справжнє обличчя.