В ході тинянь ми опинилися на одній ту-сівці з Єжи, той сам уже був добряче вмазаний.
— О, Єжи! — скрикнула з порога, щойно зайшла і побачила. Повисла на ньому.— Я так скучила, чогось... Ти уявляєш, от тільки якось зрозуміла, що скучила,— бубню я. Галдить музика. Невідомо, чи він чує.
Відходить вбік:
— Дава-ай, знімай шубу і будемо розважа-атися!
Загалом, отак і розважилися. Я була така п’яна, що ліньки прибирати його значно нахабніші руки, та вже і не бачилося ніяких причин, аби бути проти — вільна кімната на другому поверсі чиєїсь дачі, відносна, навіть у чомусь романтична темінь. Запах перегару і цитрусів.
Зранку зустріч на кухні, я спала в іншій кімнаті:
— Тепер ти мене писа-атимеш? — сонно усміхнувся він, чухаючи голе волохате пузо.
— Ні. А що, маю?
Відтак нічого не змінилося. Як він сказав, «приємний дружній секс» і по всьому.
Я прохмелилася й зрозуміла, що загалом ситуація не покращилася — він і надалі для мене нескорима головоломка, і ніякий «дружній секс» не перекує ситуацію.
Напружено й проблемно проминув п’ятий курс. Ми захистили диплом. Мені четвірка — я не зважала. Єжи вліпити три бали. Тоді це і був один із небагатьох випадків, коли він утратив контроль й збісився. І то обурювався скорше на себе, аніж на викладачів.
23
Відстрілявши зайці-держіспити, ми з Атою, Октябрьовим і Єжи подалися в гори. Спочатку їхати збиралися втрьох, але Єжи хтось кинув, знову довкола нього завертілася баламутна історійка, тому він і впав нам на хвіст. Що-що, а завдавати оточенню зайвого клопоту він уміє. Проте всі прикидалися, що раді його присутності. Особливо я.
Ми розбили табір на сонячному боці галявини побіля заростей чорниці, дрібної та солодкої, як сльози щастя. Мешкали вчотирьох у славетному наметі «Бурундучара». Хлопці змайстрували щось на кшталт бесідки із накриттям від дощу, пеньками-кріслечка-ми і багаттям у центрі, обкладеним річковим камінням.
Ми з Аткою, лісові царівни, прикрасили дерева довкола барвистими стрічками і мокрими речами, що так ніколи і не сохли, адже дощі тут — норма. Як і містичні незбагненні оказії. Чутки про надприродне мандрували від намету до намету, прилипаючи до босих п’ят людей із порожніми кружками, які просять у них щось налити.
І щоночі ми завзято переказували один одному чудернацькі жахливчики похриплими від холоду та куріння голосами, посьорбуючи чай з гілочками, мурахами і попелом із гарячих, як цілунок зека, залізних кружок. А потім боялися нипати до туалету у володіння чорночубого лісу.
Найбільше пліток намотував на свої юнацькі вуса Ок-тябрьов. Він, за своєю легковійною вдачею, устиг перезнайомитися мало не з усіма нашими сусідами. І треба було, щоб якогось дня:
— А ви знаєте,— видав на-гора ні з того Дениска,— що тут на Івана Купала щороку хтось одружується...
— Прикольно,— кивнули ми з Атою, невміло і завзято плетучи собі вінки-нечупари, звісивши сині від чорниці язики.
— Розо! А як ти ди-ивишся на те, щоби ми з то-обою сьогодні вночі побра-алися? — засипаючи мені до рота жменьку ягідок, які до того сором’язливо ховалися у листі від дощу, спитав Єжи.
— Та нема питань, я вся твоя на віки вічні! — підтримала я тролінг.
— Чуваки, а класна ідейка! — пореготали Ата з Октябрьовим.
Отак і вийшло, що «вінчав» нас один із старожилів цього дивного місця — кульгавий дід Пилип у водійському картузі. Це потім я дізналася, що за ним крадеться довга і гримка слава мольфара. І не повірила. А замість торочення клятв ми, тримаючись за руки, разом перестрибнули через ватру. Щоправда, вона тоді вже завалилася, тож перелітали через тліюче згарище. Але дух перехопило добряче.
А ще ми гасали хороводами довкола вогню, що рикав жарінню в обличчя, бігали і кричали, падали, розтягуючи руки, зречено звиваючись ніби у лихоманці, гепалися на чиїсь тіла, хтось підіймав і пригортав — відривалися з криком — знову бігли. Губилися з Єжи, стрибали з Атою, валилися долі й дряпали землю. Знову знаходилися з Єжи: і по колу, по колу. Голі ступні гостро відчували укуси червоно-чорного вугілля, але тільки не зупинятися! Неможливо зупинитися!!!
Я здіймаю руки до неба і кричу разом з усіма. На мене згори, з неозорої блаженної чорноти, позбавленої навіть місяця, летять сотні сніжинок попелу. Я кричу так, що, здається, зараз душу із себе викричу в небо. Я вільна! Я вільна! Я дика! Я — правда!!!
Коли ватра п’яніє сама від себе й опадає, до неї зносять речі, щоби ночувати біля попелища, святкування продовжується трохи вище: кілька десятків барабанщиків і фаєрщики.