Коли я підходжу ближче до чуваків і прошу попити, вони принишкло й налякано дивляться на мене. Простягають пляшку з крижаною річковою водою.
Я сідаю поряд, випростовую босі ноги ближче до вогню, гріюся. Закурюємо.
— А оці гілки й листочки у твоїх косах — це спеціально? — обережно питає Ата.
— Ой-йо-о-о,— проводжу рукою по голові: сплутане дощенту волосся, купа дрантя у ньому і до всього — кілька набитих гуль.— Я погано виглядаю?
— Дуже погано...— співчутливо відказує вона.
— Наскільки? Ну, по стобальній шкалі. як рахувати, що сто — це труп.
— Ну. десь на дев’яносто.— я витріщаю очі одночасно з двох причин: Атчині слова і поява Єжи.
— Я схожа на нього? — перелякано питаю.
— Трохи є.
Вигляд у Єжи препаскудний: зачуханий, брудний, за-мурзаний, закривавлений, у чорному від вугілля й сірому від землі. Нап’яв на себе якісь шорти.
Коли сідає ближче, то бачу, що тіло його повсюдно у синцях й подряпинах. Позираю на свої руки — те саме. На зап’ястках фіолетові браслетки. Під нігтями бруд і засохла кров. В нього підбите око й тріснута губа.
— Довбо-онутися,— каже Єжи,— у ме-ене більше немає нормального одягу.
— А де той? — цікавиться Октябрьов, посьорбуючи ранкове пивко.
Ми дружно схилили голови і промовчали.
— І де це ви, молодята, вчора ділися? Ми вас шукали, вже коли розходитися всі почали. Гукали, а ви наче під землю.
— Це точно.
— Гуляли ми. в лісі,— буркнув Єжи. Більше нічого нікому не сказали. Та й що казати, як самі більшої частини не пам’ятали?..
Пізніше спустилися до річки митися. Перевіряли, чи кістки цілі. У мене весь живіт у слідах від його зубів. На стегнах криваві синці. Та і Єжи не кращий — його спина геть роздерта.
— Ти знаєш, як ми опинилися в наметі? — спитала я.
— Ні. А ти?
— І я ні.
Я відтирала його — він мене. Потім обробили вавки горілкою.
Більше те, що сталося, намагалися не обговорювати, але я часто згадувала. Мені здається, що тоді, тієї божевільної ночі щось нереально сильне, навіть потойбічне, вирвалося на свободу завдяки нам обом.
— А ти знаєш, кажуть, що діти, зачаті в ніч на Івана Купала, народжуються геніями? — отак жартома потішила мене Ата. А я з переляку ледь не зомліла. Ніяких маленьких рудих скажених геніїв мені не потрібно.
Але обійшлося.
Відтоді щось прорвало: закортіло малювати. Я дістала з наплічника дорожній блокнотик, котрий про всяк випадок завжди беру з собою. І воно саме собою пішло. Здавалося, десь у лісі я посіяла шматочок свого мозку, з кілограм самоконтролю. Думати тільки наполовину — це вже майже повне щастя.
За вечерею навпомацки накидала Єжи в профіль у миготінні полум’я.
Коли він побачив, що вийшло, таки вийшло, то чимало здивувався:
— Та невже?..
— Ага-ага.
Та ніч породила мій талант. І сплела у шкіряний батіг два наших життя: без Єжи я не могла писати, а я для нього ж стала єдиним шансом доторкнутися до найвищого, найчистішого блаженства творчості.
Над нами жорстоко позбиткувалися Сили Ночі та Духи Гір, дарувавши на двох один талан, один геній, один дух.
24
Повернувшись до Киева, на орендованій квартирі, де мешкали усеньким кагалом, я вже взялася за олійні фарби та дорослі метрові полот-Ш і І на — терпіти не можу обмеження злетів мого духу. Ненавиджу сопливість пензлів, мені треба — щоб усе чітко й чесно — мастихіном розміром з пристойний шпатель. Всі гроші, що ми вторговували з Октябрьовим, ішли на фарби. Октябрьов допомагав мені напинати тканину на підрамник.
Єжи позував.
Ата пила з нами пиво й фільмувала усі творчі потуги й звитяги. Вона знімала роуд-муві й щоденник буднів української богеми — два в одному. Я в головній ролі, курво.
Скоро нас мало не виселили з цього стійла домочадці — позаяк я все засмерділа фарбами, і в коридорах та попід стінами вже майже не лишалося вільного місця від полотен, що сохнули.
У Єжи планувалася перша персоналка коштом якоїсь там його «просто знайомої». Він і мені запропонував також виставитися. Заодно ми отак жартома й розписалися, батьків повідомити трішки призабули. Певно, так бувае — люди знічев’я і без особливих підстав одружуються. Відтак із Рози Ковтун я перетворилась на Розу Вітрів.