Єжи подобалося довести мене до шалу, піддражнюючи, а потім не дати викричатися.
— Я в захваті, ти буваєш такою темпераментною! — відказував він, терзаючи мене насмішкуватим поглядом. Я починала захлинатися.
— Йди до дідька! — сичала, підстрибуючи на місці від гніву.
Так, мій характер ніколи не був легким. Через це часто гризлися: провокував Єжи, а я розвертала шквал. Я зумисне його дратувала, пустельного скорпіона, борючись із його байдужістю. Чи моїм страхом його збайдужіння. Щось за схемою «б’є — значить любить».
Ми затіяли якусь незрозумілу й невідомо кому потрібну гру, не узгодивши поміж собою правила.
Він виймав із мене боязкі зізнання, ловив своїм ротом на льоту, жадав, потребував, вимагав постійно чути, що його кохаю. У більшості випадків я віднікувалась, вислизала, не бажаючи затягувати коло, накреслене білою крейдою на долівці нашого із ним життя. Він мене не кохав, не кохає і ніколи не буде — до чого всі медоточиві слівця? Я не бажала, аби він брехав мені. Так само не хотіла вітрити із ним.
Останнім часом я навчилася приборкувати власні емоції. Усе життя мені казали, що я нестримана, неадекватна, різка на слова й істерична. Тепер я наловчилася гамуватися — відключаючи себе повністю, роблячи душевно фриґідною.
Чи, власне, я так думаю. Ходжу собі мовчазна й занудна, зціпивши зуби.
Єжи знав, яких величезних зусиль потребують усі мої спроби бути витриманою, і тим солодшим йому видавалося дражніння.
Це виглядало схожим на те, як вітер пустотливо теребить і здіймає коротку пишну спідницю, яку ти перелякано притискаєш до пітних стегон обома руками. І наївно думаєш, що ніхто так і не побачив твоїх трусиків.
Отак ми з ним і жили: я хапалася за спідницю, він її здирав.
Загалом, нам було постійно весело — ані дня без пригод — але це був хрумкий чорний гумор. Як активоване вугілля при отруєнні.
Єжи, цей витончений вар’ят, зрідка ставав до біса романтичним. Притаскував мені здоровецькі букети польових ірисів, волошок, маків. На моє питання, де здобув таке щастя, загадково усміхався, відтираючи засохле багно зі своїх кедів. Він казав, що, хоч і звуть мене Розою, але я справжнісінький дикий ірис.
Взимку, коли квітів у природі не було, він міг притарабанити жменьки снігу і засипати мені за виворіт. Восени — жужми сухого листя.
А ще з подорожей привозив казна-які камінці, мушель-ки, уламки цегли, сухі квіточки, шматки тканини — сувеніри близькі його серцю, але мало збагненні для мене. Я складала їх у коробку в кутку. І по-своєму тішилася.
Варто зазначити, що Єжи незле готував, вкладаючи всю фантазію та бездоганний смак і лишаючи після себе купу брудного посуду. Якщо вважати таким казанки, пластмасові судочки і одноразові тарілочки.
Ми багато працювали разом. Я писала, Єжи підказував і допомагав. Ми витрачали не одну годину, не одну добу, прагнучи домогтися досконалості. Він у такі моменти ставився до мене із дивовижним терпінням і розумінням, втішав, коли щось не виходило. Після кількагодинної напруженої роботи з мене різко вилітали всі сили, як буває, показують у фільмах про екстрасенсів-контактерів чи шаманів. До того окрилена шаленою енергією, я враз опадала, не могла ворушитись, не мала сил говорити від виснаження. Єжи обережно брав мене на руки, ніс до туалету, клав нашу підстилку на унітаз, садовив мене, чекав доки зроблю свої справи, потім підмивав, умивав личко, натягував труси з джинсами, ніс назад, вкладав у ліжко.
На ранок він підносив до мене нове, завершене напередодні полотно — я ледь зводила голову від перевтоми.
— Дивися, воно ще кра-аще, аніж попереднє.
Я затулялася руками, вкладаючи їх собі на голову щільно, ніби вербовий тин, плакала:
— Прибери його! Я не хочу бачити! Воно потворне! Чуєш? Викинь його! Я... нездара...
Мене спустошував біль невідомого походження, біль розриву живої матерії, що поєднувала мене із цим полотном, котре вже не являлося мною.
Проходив тиждень, рана затягувалась, мене попускало.
Я ніяк не могла збагнути, що ж за дивинний талант віднайшов у мені Єжи, що так турботливо й тремтливо носиться зі мною. Талант віртуозно писати його?
Коли я відлежувалася, тьмяна й безпомічна, Єжи віддано мостився біля мене, залипав мовчки годинами — що для нього просто патологія.
— Зна-аєш, це дивовижно — слідкувати за ти-им, як ти народжуєш нові фо-орми,— сказав він якось.— У мене аж голова-а йде обертом, коли спостеріга-аю. Ти ще не розумієш, що ти ро-обиш, можливо, ніколи так і не второпа-а-єш, чим тебе нагородили... Але зна-ати, усвідомлювати, що відбува-ається, що йде через тебе — це найвищий да-ар для мене, лузера. Бути з тобою, бути з твоїм тала-антом — це те саме, що бути. зноситися високо-високо. в не-ебо. Ти для мене — не-ебо...